Пішов Ян Вільчек косити сіно на луг, що цього року йому призначили. Трохи згодом прийшли туди ще Ігнацій Киселяк та Фелікс Гурка. Поділили луг, скільки кому належало, і почали косити кожен на своїй ділянці. Ігнацій на всю старався — його ділянка найбільше була.
Опівдні сіли в тіньочку і за обід взялися. Киселяк, той на хліб сало кладе, а Вільчек та Гурка сухий хліб жують. Вільчеку, ясна річ, трохи завидно стало, і каже він Киселякові так:
— Знаєте що, куме? Я теж все життя при ділі, ні на хвилину не сяду. Своєї роботи немає — іншим допомагаю, якийсь заробіток. І не зрозумію, що за причина, але не щастить мені в господарстві. Я жодного разу не забив свиню, щоб сала скуштувати. Може, ви, пане Ігнацій, знаєте, в чому тут штука?
— Я, тобі не скажу, бо сам не знаю. Але знаю, хто тобі, Янку, міг би це відкрити, якщо дуже хочеш. А якщо не дуже хочеш, то й не варто зв’язуватися.
— Невже так важко дізнатися?
— І не кажи! Треба в найстрашнішу грозу залізти на верхівку Бабиної гори. Туди в цей час сходить із хмар Хмарник, і на всі запитання відповідає,
— Правду кажете куме, нелегка ця справа. Але варта. Я вже туди заберуся. Дуже мені хочеться знати, чому мені так не щастить у господарстві. Працюю я не менше за інших, все в хату несу.
— Це правда. Працівник ви що треба, — ніхто проти слова не скаже.
— О то й воно!
Ян Вільчек слів на вітер не кидав. На другий день сходив до сповіді, щоб будь-коли бути готовим у дорогу. І став чекати.
На третій день Бабина гора затьмарилася, почали хмари збиратися, грім загримів. Ян Вільчек усе кинув і бігом на гору! Добіг до гори, а гроза на спад пішла, Бабина гора знову відкрилася. Повернувся Вільчек. «Довго я збирався, — думає. — Швидше рухатися треба».
Довго, коротко — знову Бабина гора затьмарилася. Вільчек якраз траву косив. Кинув косу і в чому був бігом на гору! Всю дорогу біг і встиг якраз вчасно. Тільки-но забрався на Бабину гору, тут гроза і почалася.
Спершу ніхто не з’являвся. Сів Вільчек на камінь і почав чекати, що буде. Вітер виє, блискавки сяють, грім гримить. У Вільчека волосся дибки на голові стоїть, трясеться від страху. І раптом в очах у нього потемніло, і з’явилася йому хмара: сива борода до пояса, сама в лусці, з кожної лусочки вода біжить. Завмер Вільчек, стоїть, білий, як стіна, мовчить, ніби язик проковтнув.
— Чого тобі треба? — питає Хмарник. А Вільчек – ні гугу.
Бачить Хмарник, що Вільчек боїться, і каже:
— Сам знаю, чого ти прийшов. Хочеш, щоб я тобі сказав, чому тобі у господарстві не щастить. Так?
— Так, — відказує Вільчек.
— Подуй мені на долоню.
Подув Вільчек, і в Хмарника на долоні з’явилося зображення. Подивився Хмарник на зображення і запитує:
— Хто це? Впізнаєш?
— Як не впізнати! Це ж я.
— Правильно. Це ти. Схоже, людина ти чиста, чесна і добра. Ні ти, ні твоя дружина не винні, що вам не щастить. Виходить, причина далі. Подуй ще раз мені на долоню.
Знову подув Вільчек, і з’явилося у Хмарника на долоні зображення Вільчекового батька.
— Впізнаєш цю людину?
— Впізнаю. Ще б я свого батька не впізнав!
— Так. Це твій батько. І на ньому немає гріха. Був він чоловік добрий і справедливий. Подуй ще раз.
Вільчек подув. З’явилося зображення його діда.
— А це хто такий, знаєш?
— Знаю, дідо мій.
— Правду кажеш. Це твій дід. І на ньому теж немає гріха. Шукаємо далі. Подуй на долоню.
Подув Вільчек ще раз, і на долоні у Хмарника з’явилося зображення невідомої людини.
— А цього впізнаєш?
— Ні, цього не впізнаю.
— Коли вже на те пішло, я тобі скажу, хто це. Це твій прадід. Він причина твоїх невдач. Глянь, як він насупився, все обличчя перекосило. Чоловік він був злий, це одразу видно. Людей обманював і безсовісно обкрадав, чуже життя ні в що не ставив, п’яниця був страшний: що добуде — одразу й проп’є. Весь дім пропив. Чого ж дивуватися, що його потомству не щастить, коли він належної основи не заклав!
— Отже, правду кажуть, що гріх до сьомого коліна не змивається? — питає Вільчек.
— А ти як думав! Розумієш, що до чого? Якщо хочеш, щоб тобі щастило, то мусиш людям повернути все, що в них твій прадід вкрав. Без цього не обійтися, от і вся моя відповідь.
— Дякую за пораду, — вклонився Вільчек, і Хмарник зчез.
Повернувся Вільчек з Бабиної гори, зібрав по хаті усе, що вважав за крадене, і вночі по всьому селі розкидав. Пішов уранці подивитись, де що і як лежить, а того й сліду нема. Зрадів Вільчек: спритно він позбувся всього, що злом було помічено.
І справді стало йому на господарстві везти помаленьку. І землі прикупив, і корову, і другу, і третю. Почав забивати по дві свині на рік і на сало на чужому хлібі вже не заглядав. Будинок у нього — повна чаша, людям він більше не заздрить, дивиться всім сміливо в очі.
І ось зустрівся він з Феліксом Гуркою, з тим самим, з яким сіно того разу косив та сухим хлібом давився. У того в господарстві нічого не змінювалося. Бідував він, бідолаха. І так захотілося йому дізнатися, чому ж це куму Вільчеку везти почало. Зупинив він Вільчека.
— Куме, а куме! – Питається. — Чому вам тепер щастить, а мені ні? Як бідував, так і бідую. Відкрийте мені секрет.
— Відкрию, чому ж не відкрити. Тому два роки, я ходив до Хмарника на Бабину гору в саму грозу. І Хмарник мене надоумив, що треба зробити, щоб господарство пішло на лад. Потрібно б і вам туди сходити. Дорога важка, та справа того варта.
— От добре, куме, що ми з вами зустрілися!
Розпрощався Вільчек із Гуркою і пішов у своїх справах.
А тут якраз почала над Липницею гроза збиратися. І помчав Гурка, не довго думаючи, до Хмарника на пораду. Дістався до вершини Бабиної гори в саму грозу, бачить — Хмарник зійшоа вже з хмари і на скелі сидить. Видерся Гурка до нього ближче і питає, чи він той Хмарник, що куму Вільчеку дав добру пораду.
— Той, самий — відповідає Хмарник.
— То скажи й мені, чому мені в господарстві не щастить.
Хмарник аж підхопився.
— Ах ти, злодюго і п’яниця! – Кричить. — І ти ще про невезіння мені говорити!? Пив би менше!
