Нудили світом чотири таких ледацюги, що одне одному не вступляться.
Ось надумали вони піти в мандри. Ішли, йшли та й дійшли до якогось села. І так виголодалися й виморилися, що далі вже ноги не несуть. Спинились на околиці й сіли під млином відпочити. Побачив їх мірошник – милосердний дядько, й стало йому шкода подорожніх. Виніс він їм по коржеві й миску сметани, а сам узявся далі до роботи.
Зраділи лежні дармовизні, та негоже їсти хліб невмиваними. Ось один і каже:
– А сходіть-но котрийсь води принесіть, повмиваємося та й попоїмо.
Почали вони одне одного посилати, але кожному ліньки. Довго вони отак змагалися-лементувалися, аж похрипли. Та ось один додумався:
– Ану замовкніть! І хто ще скаже хоч слово, той і піде по воду.
І всі четверо враз мов поніміли. Сидять і не ворушаться.
Аж ось підходить до них якийсь подорожній. Привітався, а вони ні пари з вуст. Здивувався той чоловік, став їх розпитувати: хто вони, та звідки, та куди йдуть, та чого в мовчанку граються. А ті й не муркнули, сидять, тільки дивляться.
Тоді той чоловік сходив до потоку вмився, усівся, ум’яв два коржі й виїв півмиски сметани. А ті четверо мовчать. Вимастив він їм обличчя сметаною, а вони тільки очима лупають.
Стенув чоловік плечима та й подався своєю дорогою.
Аж ось біжить голодний собака. Загледів поживу, спинився, підійшов ближче, облизнувся. Бачить, люди його не проганяють, він тоді зовсім посмілішав і накинувся на їстиво. Умолов обидва коржі, вихлебтав сметану й миску вилизав. Ще б їв, та нема чого. І донюхався до сметани на обличчях у лежнів, став злизувати. А ті хоч би ворухнулися. Аж четвертий не витерпів та як гаркне на собаку:
– Іди геть!
Отоді ті троє й залементували:
– Ти перший озвався, крикнув на собаку, ти й іди по воду! А той їм одказує:
– А навіщо тепер умиватися, як нема чого їсти?
