Якось зібралися звірі на нараду, щоб вибрати царя. Довго міркували, сперечалися, але так і не могли дійти спільного рішення.
– Треба вибрати не лише сміливого й сильного, але й мудрого та чесного правителя, – виступила першою зебра.
– Адже цар повинен не тільки в біді захищати, а й по справедливості судити.
– Тоді найкраще для цієї посади підходжу я, – задер хобота слон.
– Ніколи нікого не ображу й маю неабияку силу. Якщо оберете – не пошкодуєте.
Почув це лев і заперечив:
– Як можеш бути царем, коли не вмієш швидко бігати? Мабуть, треба обрати мене – найспритнішого та найвродливішого!
Почувши таке нахабство найслабші здійняли галас.
– Нечувана зухвалість! Нехай слон буде ватажком, він чесний і скромний!
– Ні-ні-ні! – кричали вовки, ведмеді та лисиці.
– Це справжній невдаха! Треба, щоб правитель був хоробрим і грізним.
– Друзі, – запропонував олень, – проголосуймо по-справедливому. Хто матиме більше прихильників, той стане царем. Он біля дуба вирита велика яма. Якщо хочете, щоб ватажком був слон, киньте по ліщині, якщо лев – по жолудю. Яких горіхів буде більше, той переможе.
– Чудова порада! – погодилися всі й миттю почали шукати хто жолуді, хто ліщину.
Проте коли горіхи порахували, їх виявилося порівно.
– Що ж тепер робити? – почухав за вухом ведмідь.
– Влаштуймо змагання з бігу! – запропонувала хитра лисиця, яка була на стороні лева.
– Так не чесно, – заперечила мудра сова.
– Слони не вміють бігати, але це не означає, що вони гірші за спритників.
– Авжеж, – погодився їжачок.
– Нехай краще поміряються силою, думаю, так буде справедливіше.
Відчуваючи поразку, руда засумувала. А потім запропонувала хитре рішення:
– Що ж, – мовила солоденьким голосом, – нехайбуде по-вашому. Завтра насвітанку лев і слон позмагаються. Тільки не приходьмо дивитися на бій, аби не заважати суперникам. Навідаємося до цього місця після обіду й побачимо хто переможе.
Усі погодилися. Як настала ніч, слон притулився до дуба й заснув. Велетні завжди сплять стоячи, бо як ляжуть, потім не зможуть швидко прокинутися й підвестися.
Побачила це лисичка й побігла до лева:
– Слон заснув, – повідомила руда.
– Негайно перегризи дерево, на яке він оперся. Як велетень упаде, скажемо, що ти його поборов.
– Гаразд, – зрадів гривастий, – але сам не впораюся з такою роботою, треба когось покликати на допомогу.
Лисичка метнулася до мишачої нірки. Пообіцявши сіреньким велику миску сиру, переконала допомогти в нелегкій справі.
Гризли-гризли миші дерево, але так і не довели діло до кінця, потомилися й зуби в сіреньких поболіли.
– Що ж робити? – запанікувала руда, глянувши на рожевий горизонт.
– Скоро сонечко прокинеться!
А потім хитрунка побігла до ведмежого барлогу.
– Агов, клишоногий, – загукала.
– Допоможи мед із дупла дістати!
Почувши про ласощі, ведмідь слухняно потупцяв за лисичкою. Щойно бурий виліз на дерево, крислате затріщало й похилилося на землю. А з ним – і сплячий слон.
О полудні лісові мешканці прийшли на місце бою й побачили лежачого велетня, а поруч – щасливого лева, що переможно задер догори голову.
– Ось наш цар! – вигукнула лисичка.
– Найсильніший і найсміливіший!
Наляканим звірям нічого не залишалося, як змиритися з новим ватажком.
