Був то цісар і мав дочку дуже файну, але вона не жила собі з Богом, йно так ніби не знала, що то Бог є. І прийшло їй, що вона заслабла та й умерла. Та вона мертва зачала ходити по ночах. Вона приходила до цісаря додому, їм збитки робила. Цісар радив раду: посилати жовнірів на варту до неї по одному жовнірові (бо вона була в льоху похована такім, як то пани ховаються). Але котрий жовнір прийде на варту до неї, то вона його задушить. Та вже ходило шмат-шмат тих жовнірів, та вона їх подушила. Вже вона їх всіх подушила. Але ще йде один. Такий був побожний! Йде та й плаче, вже знає, що не прийде звідти назад, іде та й плаче дорогою. Здибає він дідка сивенького. А дідок його питає:
– Чого ти, сину, плачеш?
Та й він зачав розказувати тому дідкові, а той дідок йому каже:
– Не бійся, вона тебе не задушить, – дає йому книжечку маленьку. – Як вона буде до тебе лізти, то ти на неї листочками кидай з цієї книжечки.
Пішов він, сів собі так високо. І вона до нього лізе, а він візьме той листочок, кине на неї, а вона й упаде. Вона вже кілька разів падала, а він все кидав, бо вона лізла до нього, аж вже, врешті, дванадцята година минула, то вона впала та й коломазею ся розілляла.
А він собі пішов, а всі дуже ся чудували, що його не задушила. Він їм зачав розказувати, що він їй зробив. Та й вже тоді не ходила нікуди.
