Жив собі цар, і мав він сина й доньку. Перед смертю заповів цар синові, щоб не брався ні за яку справу, не порадившись із сестрою. Шануючи батьків заповіт, молодий цар не розпочинав нічого, поки не порадиться спершу з сестрою.
Та одного дня пішов він на базар, не попередивши про це сестри-царівни. Побачив дівчину, що продавала нарциси. І захотілося йому купити квітів для сестри. Купив букет і приніс сестрі. А та, як тільки піднесла нарциси до носа й понюхала, так відразу й завагітніла. Через дев’ять місяців народила царівна доньку. Брат любив сестру, тому й не вигнав з дому, хоч і думав, що завагітніла вона від якогось чоловіка.
Через декілька років надумала сестра, що братові пора одружуватись, і сказала йому:
– Братику мій, пора тобі женитися, щоб народився в тебе син, який успадкує колись від тебе царство.
– А що, коли моя дружина не злюбить тебе? – відповів брат.
– Не смій і думати про це,– мовила йому сестра.– Таке моє бажання – щоб ти швидше оженився.
Шануючи сестрину волю, одружився цар із дочкою перського царя. А через декілька років послав Всевишній йому дівчинку. Але молода цариця не любила ні зовиці, ні її дитини і вдавалася до всяких хитрощів, аби розбудити в своєму чоловікові ненависть до рідної сестри та небоги.
Нарешті надумала вона позбутися небажаних родичок. Покликала собі на пораду чаклунку.
– Я добуду спосіб, як звести їх зі світу,– пообіцяла чаклунка. Пішла до золотаря й звеліла зробити золотого гребеня, ще й прикрасити його діамантами та рубінами.
Через декілька днів золотар зробив гребеня й віддав його чаклунці. А та намітила його зубці смертельною отрутою і прийшла до царського палацу. Коли цар побачив прекрасного гребеня, то зразу ж купив його за тисячу динарів для своєї небоги, яку дуже любив. Віддаючи покупку сестрі, він сказав:
– Візьми цей гребінь для своєї доньки!
Та коли царева сестра почала чесати доньці волосся, гребінь уріс дитині в голову. Невдовзі дівчинка померла. За нею і мати померла з горя.
Цар наказав поховати сестру в царському саду, біля самого палацу, а небогу – покласти в одному з покоїв палацу, підстеливши під неї шовкових та парчевих тканин із квітами, й замурувати двері та вікна покою. Щомісяця навідувався він до покійної дитини. Цариця дуже гнівалась, але не сміла й слова сказати чоловікові про ті його відвідини.
Якось пішов цар на прощу, а цариці й слугам звелів навіть близько не підходити до покою, де лежала небога. Але через місяць цариця таки не втерпіла й захотіла відімкнути двері покою, щоб поховати мертву дівчинку в такому місці, де б не знайшов її цар. Зайшла вона туди зі своєю маленькою донькою і здивувалася – такі пахощі стояли в покої. Тіло дівчинки було обросле гіацинтами й нарцисами. Розлютилась лиха цариця й накинулась на квіти. Але, зриваючи їх із голови покійної, вирвала й гребеня. Ту ж мить дівчинка ожила. Цариця з переляку закричала й хотіла вбити її ще раз. Але дочка почала благати матір не робити цього. Помилувала цариця воскреслу дівчинку, але зняла з неї коштовності та пишне вбрання, переодягла в лахміття служниці й наказала доньці не говорити про це батькові, коли той повернеться з прощі.
Через декілька днів повернувся цар. Зустріли його люди, як хвиля морського прибою. І ось одного вечора дівчинка, яка воскресла з мертвих, намовила царську доньку, щоб та добилась у батька й матері дозволу послухати її казку. Розплакалася серед ночі царська донька й попросила батька з матір’ю, щоб маленька служниця розповіла їй казочку. Розсердилася цариця, закричала на доньку, але та не вгамувалась. Тоді мовив цар:
– Покличте служницю, нехай розвеселить доньку!
А служниця, ввійшовши до кімнати, сказала:
– Я не розповім казки доти, доки не принесуть мені таці з нарцисами й тарелі з кавовими зернами.
Розгнівалась цариця й звеліла:
– Виженіть цю божевільну!
Але цар прихилився до милої служниці серцем і мовив:
– Зробімо так, як вона хоче.
Принесли тацю з нарцисами, таріль із кавовими зернами, і почала прислужниця розповідати казку. А була та казка про матір, що завагітніла від нарцисів, про підступи цариці й про те, як донечку царициної зовиці отруєно золотим гребенем. Було в казці й про те, як пішов дядечко нещасної на прощу, а його дружина-цариця, вириваючи нарциси, вирвала з голови померлої і той отруєний гребінь. Розповідаючи, дівчинка щоразу примовляла:
– Чи правда, нарциси, чи правда, кавові зернята? Чи правду кажу я?
– Правду сказала ти, дочко нарцисів! – відповіли їй нарциси й кавові зернята.
Вислухавши казку до кінця, цар таким чином дізнався про царицині підступи. Він наказав відрубати лиходійці голову й став жити-поживати з дочкою та небогою в радощах і достатках.
Нехай пошле Бог здоров’я нашим слухачам! І нехай вони затямлять: усяк, хто копає яму своєму братові, сам у неї падає.
