Їхав якось козак шляхом-дорогою і заїхав у дрімучий ліс; у тому лісі на галявині стоїть копиця сіна. Зупинився козак перепочити трішки, ліг біля нього й закурив люльку; курив, курив і не побачив, як зронив іскру в сіно.
Сів козак на коня й рушив у дорогу; не встиг і десяти кроків ступити, як спалахнуло полум’я і весь ліс осяяло. Озирнувся козак, дивиться – копиця горить, а у вогні стоїть красна дівиця й каже гучним голосом:
– Козаче, людино добра! Порятуй мене від смерті.
– Як же тебе порятувати? Навколо полум’я, до тебе не підступитися.
– Устроми у вогонь свого списа, я по ньому виберусь.
Козак устромив спис у вогонь, а сам од великого жару одвернувся.
Вмить красна дівиця обернулася змією, залізла на спис, ковзнула козакові на шию, обвилася навколо шиї тричі і взяла хвіст у зуби.
Козак налякався; не зметикує, що йому робити і як далі бути.
Мовила змія людським голосом:
– Не бійся, добрий молодче! Носи мене на шиї сім років та шукай олов’яне царство, а приїдеш у те царство – залишися і проживи там ще сім років безвиїзно. Зробиш так – щасливий будеш!
Поїхав козак шукати олов’яне царство. Багато минуло часу, багато води сплило, наприкінці сьомого року дістався він до крутої гори; на тій горі стоїть олов’яний замок, довкола замку висока білокам’яна стіна.
Поскакав козак на гору, перед ним стіна розсунулась, і в’їхав він на широкий двір. Тієї ж миті спала з його шиї змія, вдарилась об сиру землю, обернулася душею-дівицею і з-перед очей зникла, ніби її й не було.
Козак залишив свого доброго коня у стайні, зайшов до палацу й почав роздивлятися кімнати. Всюди дзеркала, срібло й оксамит, і ніде не видно жодної душі людської.
«Ех, – думає козак, – куди я заїхав? Хто мене годувати й напувати буде? Певно, доведеться помирати голодною смертю!»
Тільки-но подумав, як глип – аж перед ним стіл накритий, на столі пити-їсти всього вдосталь; він закусив, випив і надумав піти подивитися на коня. Приходить до стайні – кінь стоїть у стійлі й овес жує.
– Ну, це гарна річ: можна, отже, без нужди прожити.
Довго-довго залишався козак в олов’яному замку, і здолала його нудьга смертельна: завжди сам-самісінький! Ні до кого й слова мовити. Надумався він поїхати у вільний світ; тільки куди не кинься – всюди стіни високі, немає ні входу, ні виходу. Спересердя вхопив палицю, зайшов до палацу й почав дзеркала та шибки бити, оксамит рвати, стільці ламати, срібло розкидати: «Може, господар вийде й на волю випустить!». Ні, ніхто не з’являється.
Ліг козак спати. Наступного дня прокинувся, погуляв-походив і надумав закусити; туди-сюди дивиться – нема для нього нічого!
– Ех, – каже, – як хто пославсь, так і виспиться! От наколобродив учора, тепер голодувати доведеться!
Тільки-но покаявся, як умить їжа й питво – все готове!
Минуло три дні; прокинувся козак уранці, глянув у вікно – біля ґанку стоїть його добрий кінь осідланий. Що це означає? Умився, вбрався, взяв свого довгого списа і вийшов на широкий двір. Раптом де не взялася – з’явилася красна дівиця:
– Здрастуй, добрий молодче! Сім років минуло – врятував ти мене од вірної загибелі. Тож знай: я царська донька. Викрав мене Кощій Безсмертний у рідного батька, у матері, захотів узяти за себе заміж, та я з нього посміялася; от він розізлився і перетворив мене на люту змію. Дякую тобі за тривалу службу! Тепер їдьмо до мого батька; стане він тебе нагороджувати золотими монетами й камінням самоцвітним, ти нічого не бери, а проси собі барильце, що в льоху стоїть.
– А яка від нього користь?
– Покотиш барильце праворуч – враз палац з’явиться, покотиш ліворуч – палац зникне.
– Згода, – мовив козак.
Сів він на коня, посадив із собою прекрасну царівну; високі стіни самі перед ними розсунулись, і поїхали вони в путь-дорогу.
Скоро чи ні – приїздить козак із царівною до царя.
Цар побачив свою доньку, зрадів, почав дякувати і дає козакові повні мішки й перлів.
Каже добрий молодець:
– Не треба мені ні золота, ні перлів; дай мені на спогад те барильце, що в льоху стоїть.
– Багато хочеш, брате! Ну, нічого не вдієш: дочка мені дорожча за все! За неї і барильця не шкода. Бери.
Козак узяв царський подарунок і вирушив білим світом мандрувати.
Їхав-їхав, трапився йому назустріч старезний дідок. Просить старий:
– Нагодуй мене, добрий молодче!
Козак зіскочив з коня, відв’язав барильце, покотив його праворуч – умить чудовий палац з’явився. Зайшли вони удвох у розмальовані палати й сіли за накритий стіл.
– Агов, слуги мої вірні! – гукнув козак. – Нагодуйте-напоїть мого гостя.
Не встиг вимовити – несуть слуги цілого вола і три казани напоїв. Почав дідок їсти й підхвалювати; з’їв цілого вола, випив три казани, крякнув та й каже:
– Малувато, та нічого! Дякую за хліб-сіль.
Вийшли з палацу; козак покотив своє барильце ліворуч – і палацу як не було.
– Поміняймося, – каже дідок козаку, – я тобі меч віддам, а ти мені барильце.
– А яка користь від меча?
– Так це ж меч-саморуб: варто тільки махнути – хоч яка сила незчисленна, всіх поб’є! Он, бачиш – ліс росте; хочеш, спробую?
Тут дідок дістав свого меча, махнув ним і каже:
– Іди, меч-саморуб, порубай дрімучий ліс!
Меч полетів і давай дерева рубати та в сажні складати; порубав і назад до господаря повернувся. Козак довго не думав, віддав діду барильце, а собі взяв меч-саморуб, сів на коня й надумав до царя повернутися. А під столицю того царя підступив сильний неприятель; козак побачив рать-силу незчисленну, махнув на неї мечем:
– Меч-саморуб! Зроби добре діло: порубай військо вороже.
Полетіли голови… І години не минуло, як ворожої сили не стало. Цар виїхав козакові назустріч, обняв його, поцілував і тут же вирішив віддати за нього заміж прекрасну царівну.
Весілля було пишне. На тім весіллі і я був, мед пив, по вусах текло, а в роті не було.
