Румунська народна казка
Було це давно і тільки один раз, і якби його не сталося, то ми б і не знали.
Жив колись великий і могутній цар, у якого були три сини. Коли вони повиростали, цар почав думати про те, як би їх поодружувати, бо лише тоді, мовляв, стануть вони щасливими.
Не відомо, який сон приснився цареві однієї ночі, але рано-вранці він покликав до себе дітей, виліз із ними на вежу, що посеред саду стояла, звелів узяти кожному з них лук і стрілу та й сказав:
— Пускайте, сини мої, стріли із луків. Де впадуть стріли, там і шукайте своє щастя.
Дітщ слухняно скорилися волі батька, бо, мабуть, вірили, що він не випадково так каже. Стрельнув старший син, стріла його влучила в палац сусіднього царя. Стріла середульшого сина — в будинок багатого пана, а та, яку випустив наймолодший син, полетіла простісінько в небо. Вони ледве в’язів собі не поскручували, стежили та стежили за нею, а вона все летить і летить, все вгору та вгору, доки зовсім не зникла десь у високості. Але потім упала в дрімучий ліс і вгородилася в величезне розлоге дерево.
Старший син поїхав до сусіднього царя, забрав свою наречену та й повернувся з нею до свого батька.
Середульший син. так само подався в дорогу і невдовзі повернувся до батьківського палацу з молодою вродливою нареченою.
Потім помандрував і наймолодший син. Обійшов він усенький світ, доки дістався до того дрімучого лісу, в який його стріла впала. Довго довелося йому блукати між деревами, продиратися крізь гущавину, доки нарешті натрапив на те величезне дерево, у могутньому стовбурі якого стриміла його стріла. Те дерево було велетенське й крислате, росло воно в тому лісі хтозна-відколи. Царевич ухопився за стовбур, вчепився за гілку й почав дертися вгору. Так він з однієї гілки перелазив на іншу, іноді на руках підтягувався, іноді ногами чіплявся, доки не виліз до вершини, а там простягнув руку й схопив стрілу. Коли спускався вниз, то все журився та сумував, під випала йому така нещасна доля. Адже яке щастя можна знайти собі на дереві?
А тут ще одна халепа на його голову: мало того, що стільки проходив задарма, бо так і не знайшов собі нареченої, так ще й сова оката всілася йому на спину, як тільки він відійшов од дерева. Став хлопець відганяти її од себе, але все марно — ніяк не спекається причепи. Пристала вона до нього, наче смола, і сидить, хоч би що.
Він і так, він і сяк, він туди, він сюди, все думає скинути її з себе, але так і не зумів. Поміркував, поміркував і вирішив повертатися з нею додому. Та коли хлопець оглянувся, то бачить, що вслід за ним ідуть ще аж шість сов. Отак і мусив бідолашний царевич іти з цілою зграєю. І те добре, що повертався затемна, бо люди засміяли б.
Як тільки він зайшов до своєї кімнати, всі шість сов посідали, де їм заманулося, а сьома, що від самого початку була на спині, всілася на ліжку.
Що тут робити? Постояв він, постояв, подумав, подумав, та й вирішив залишити все, як є: що вже буде, те й буде. Добре, що хоч спекався своєї ноші!
До того ж царевич дуже втомився, бо стільки ж довелося пройти, стільки зазнати лиха й надивитись у дорозі! Не встиг він головою торкнутися подушки, як одразу ж заснув мертвим сном.
Прокидається він наступного дня вранці і бачить: поряд з ним на ліжку сидить фея-красуня, а в ногах у неї шість служанок та таких гарних, що очей не відведеш, а в кутку складено сім совиних шкур.
Дивувався цар-батько, дивувалася цариця-мати, бо такої красуні їм ніколи не доводилося бачити.
Настав день весілля старшого брата. Найменший царевич і собі пішов на весільний бенкет, але сам, не міг же він узяти з собою свою фею, хоч вона й була його нареченою. Та коли почали танцювати, вона де не візьмись — опинилася біля нього! Ледь побачив її хлопець, забилося в нього серце на радощах. Адже не знайти такої красуні не тільки в їхньому царстві, але і в усіх сусідніх. Не даремно ж усі гості очей з неї не зводять. А запрошені на весілля сини інших царів крутилися біля служанок його феї та навперебій до танців їх запрошували. Так і розважались вони до самісінького вечора. Потім фея сіла поряд із наймолодшим сином царевим за стіл, і до півночі вони бенкетували та веселились. А опівночі радійшлися всі по своїх кімнатах. Повернувся до своєї спальні й наймолодший царевич. А за ним і фея. Відпочивали вони до самого ранку. Коли ж вранці прокинулися, то царевич знову побачив совині шкури в кутку. Він аж затремтів, бо згадав, скільки йому довелося натерпітись та набідуватися через тих сов.
Коли справляли весілля середульшого царевича, то наймолодший знову прийшов сам, але фея не примусила себе довго чекати, вона ніби з-під землі з’явилася. Його серце знову сповнилося радістю й гордістю. Та й як йому було не радіти, не пишатись коли бачив як запрошені сини інших царів та боярів очей із феї не зводять. Але що їм з того! Як кажуть, не дісталися ягідки, то їстимеш і листочки. Нічого іншого не випадало гостям, як брати служанок феї та й витанцьовувати з ними.
Увечері знову всілися за столи.
А найменший царевич, ніби його лихий підкусив, устав з-за столу, пішов до своєї спальні, зібрав совині шкури та й кинув їх у вогонь. Потім повернувся і всівся до столу.
Раптом серед гостей зчинився переполох. І сталося це через те, що одна чз служанок раптом вигукнула:
— Лихо нам, господине!
Друга додала:
— Здається, горілим пахне. Ми пропали!
А фея їм у відповідь:
— Та замовкніть ви, не годиться на бенкеті всілякі нісенітниці плести!
Але невдовзі і третя каже:
— Немає нам порятунку, господине, нас зрадили, ми пропали! Тепер уже й фея носом повела. Ніби й вона смалене почула. Раптом вони всі стрепенулись і стали голубками.
Тоді фея й каже наймолодшому царевичу:
— Бачу, що ти невдячний. Але зустрілися ми з тобою лагідно, то й розлучимось по-доброму. І тепер, доки ти не зробиш того, чого ще ніхто в світі не робив, то більше мене не побачиш.
Знялася вона в небо та й зникла десь удалині. А за нею і решта голубок.
Даремно припрошували гості наймолодшого царевича до столу, марно умовляли його батьки й рідні брати не журитися: він тільки дивився услід голубкам, а до стдяу так і не підійшов.
Наступного дня він ще до схід сонця подався шукати свою наречену. Знав тепер, що без неї жити не зможе. Попрощався з матір’ю, попрощався з батьком, попрощався з братами та й пішов у світ білий мандрувати.
Забирався він на гори, опускався в долини, ходив по хребтах, продирався крізь нетрі лісів дрімучих, у яких ще нога людська не ступала, проходив по трясовинах та болотах, одначе на слід голубок так і не натрапив. Голову собі сушив, усіх стрічних розпитував та перепитував, але ніхто нічого не міг йому порадити. Серце хлопця обливалося кров’ю, душа наповнювалася смутком, але любов вела хороброго лицаря все вперед і вперед. Часом його охоплював відчай, він уже думав накласти на себе руки, кинутися сторч головою зі скелі, розбитися об стрімкі бескиддя. Та серце підказувало: колись настане край цим поневірянням. Тож і йшов хлопець далі, твердо вірив, що той, хто вперто шукає, подолає всі перешкоди і неодмінно досягне своєї мети.
Одного разу, вибившись із сил, приліг він відпочити в тінявому вибалку. Спав він чи не спав, але раптом прокинувся від страшкого галасу. І що ж він побачив? Три чорти сваряться між собою так, що аж піна з ротів летить, а все ніяк не порозуміються. Не довго думаючи, підійшов хлопець до них та й каже:
— Сварка без бійки — все одно, що весілля без музики.
— Твої слова тут ні до чого,— відповіли в один голос чорти.— Ми не сваримося, а просто лаємось!
— За що ж ви лаєтесь? Бо такий галас зчинили, що й мертвого на ноги поставите!
— Бачиш, нам у спадщину від батька залишилася пара постолів, одна нечула і один батіг, а ми їх ніяк поділити не можемо.
— А навіщо вам ділити такий дріб’язок?
— Е-е, ти не знаєш нічого. Той, хто взувається в постоли, зможе пройти по морю й ніг не замочити. Хто кечулу одягне, того й сам чорт не побачить, навіть коли торкнеться до нього. А батогом треба тільки цьвохнути перед ворогом, і той одразу в камінь перетвориться.
— О, тоді вам є за що лаятись. Однак це майно одне без одного нічого не варте. Якщо ви мене послухаєте, то я вас по-людському розсуджу.
— Послухаємо, послухаємо,— в один голос відповідають чорти.— Ти тільки спершу розкажи нам, що до чого, а ми вже потім самі побачимо, що і як робити.
— Бачите он ті три гори? Так ось: як тільки махну рукою, ви щодуху мчіть до них. Хто перший добіжить, тому все і дістанеться.
— Добра твоя порада. Так ми й зробимо. Спасибі тобі, чоловіче, що так справедливо нас розсудив.
І помчали чорти з усіх ніг кожен до своєї гори.
Доки вони бігли, царевич озув постоли, натягнув на голову кечулу і взяв у руки батога. Чорти тим часом вибігли кожен на свою йору і ждуть його присуду. А царів син як цьвохне батогом перед кожним чортом, то вони одразу й закам’яніли. А він знову вирушив у мандри.
Не ступив він і десяти кроків, як побачив у небі над собою сім голубок. Провів хлопець їх поглядом, помітив, де вони сіли, а тоді, ясна річ, і сам туди подався, бо заради цього так довго й подорожував.
Ішов царевич по морях, по великих і малих річках, ніби по суходолу, минав різні країни й пустелі, доки не наткнувся на височезну гору, яка впиралася в самісіньке небо. Якраз тут голубки й сіли. І заходився він на ту гору дертися. Переповзав від ущелини до ущелІіни, перелазив зі скелі на скелю, з одного бескиду на інший, ходив по хребтах, над прірвами, доки нарешті; дістався до якоїсь печери. Зайшов він туди і застиг від подиву: стоїть перед ним палац та такий дивовижний, що рівного йому і в цілому свій: не знайдеш. Там жила його наречена — цариця фей. Зазирнув він у сад і побачив свою фею — походжає по доріжках, а за нею шість її служанок. Тут же біг гарненький хлопчик, усе квітами і бавиться і просить фею метеликів йому показати. То, певно, їхній синок.
Зрадів царевич, мало не кинувся до хлопчика. Але стримався, побоявйй налякати дитятко: його самого ж ніхто не бачить, бо на голові — чарівна кечула.
Стало смеркати, а він усе сидить та думає-гадає, як йому з’явитися перед очі феї. Нарешті почув, що кличуть вечеряти, та й наважився. Зайшов до палацу і сів між феями та хлопчиком. Подали на стіл різні страви. Ось він і припав до них, мов голодний вовк: давно вже нічого подібного не їв. А фея тільки дивується: куди це їжа зникає? Звеліла вона ще різних страв подати. Але й вони одразу ж зникли.
А наш витязь тим часом на мить підняв кечулу. Хлопчик побачив його та як закричить:
— Ось, мамо, мій тато!
— Твій тато, синку, не прийде до вас, доки не звершить диво-подвигу,— відповідає фея.
Витязь насунув кечулу на очі і знову взявся їсти. А коли на столі нічого не лишилося, фея ще дужче здивувалася і звеліла ще раз подати страви.
А царевич наш на радощах, що син упізнав його, ще раз показався йому.
Хлопчик знову править своєї, а мати не вірить, що її витязь звершив диво-подвиг і знайшов її. Вона ж добре знала, що в ці краї навіть жар-птиця не Залітає. Хлопчик замовк, бо що ж йому лишалося робити, коли батько знову кечулу на очі насунув.
Їв царів син і їв, доки всього, що було на столі, не поїв. Тепер на столі й крихітки не лишилося. А хлопчик знову як закричить:
— Мамо! Слово честі, це мій тато!
— Та де ж він? Чи не мариться тобі?
— Нічого мені не мариться. Тут він, ось коло мене сидить, ось по глянь, мене за руку бере!
Злякалася фей. Тут витязь і відкрився, зняв з голови кечулу та й каже:
— Ось і я. Даремно ти нашому синові не повірила. Я не знав, що робити, коли оті совині шкури побачив. Думаю, добре зроблю, коли спалю їх і вас од них звільню.
— Мабуть, нам судилося зазнати випробувань,— відповіла фея.— Але годі згадувати минуле. Скажи краще, як тобі вдалося добратися сюди?
Царевич розповів про свої злигодні, потім обняв фею, поцілував сина та й залишився у палаці. Одначе минуло небагато часу, і став він умовляти фею повернутися назад до людей. Послухалась фея, повернулися вони всі разом до царя, до батька хороброго лицаря, і там весілля справили, та таке, що слава про нього весь світ облетіла.
Коли постарів цар, то всі бояри, весь народ обрав наймолодшого сина своїм царем, бо він був хоробрий, мудрий та справедливий. Витязь довго жив та правив царством разом із дружиною. І в їхньому царстві процвітало щастя — через те люди про них і пам’ятають.
Я ж на коні прискакав, щоб про все вам розповісти.
