Жив собі на світі бідний гуцул, якого називали у селі Кушніриком. Одного дня він полоскав у Черемоші баранячу шкіру. Робив своє діло і наспівував. А в той час їздив горами сам цісар із міністрами. Зачув пісню й під’їхав до річки.
– Як живеш, чоловіче? – запитав Кушнірика.
– Добре. Люди їдять, а я тільки смачно облизуюся.
– А що ти тут робиш?
– Та долю товчу, аби мені не дала умерти.
– Скільки маєш зиску від свого ремесла?
– Чотири крейцери.
Цісар якусь хвилину подумав і запитав ще:
– Ти, відай, крутій. І все пропиваєш?
– Якби кожен русин так пропивав, як я, то виздихали б з голоду всі корчмарі на Буковині.
– Тоді скажи, як витрачаєш гроші?
Гуцул почухав потилицю. Потім відповів:
– Перший крейцер я даю у борг, другим сплачую борг, третій просто кидаю у воду, а четвертий іде на дурних цапів.
Цісар тільки витріщився на Кушнірика, бо не збагнув нічого. Міністри коло нього стригли вухами, як осли. Та вони вдавали, що все зрозуміли, і кривили писки: Кушнірик, мовляв, говорить дурниці.
Цісар був сердитий і спитав Кушнірика:
– А ти можеш, мудрий чоловіче, моїх цапів здоїти?
– Аякже, дуже легко…
– Тоді я їх пришлю із столиці.
– Добре,– погодився Кушнірик.
На другий день цісар покликав до палацу своїх міністрів і сказав:
– Ану, розтлумачте слова того гуцула.
Міністри поблідли, як недопечені калачі, загиналися і
не могли сказати нічого розумного.
Цісар тупнув ногою:
– Даю вам один тиждень, аби дізналися, а ні – то ваші голови покотяться землею!
Зажурилися міністри. Посідали і так раду радили, що аж чуприни їм змокріли. Не їли, не пили, а радилися. Та з того тільки язики попухли. Нарешті хтось із них прошавкотів:
– їдьмо до гуцула, най він розтлумачить що до чого.
– Браво! – схвалили в один голос.
– Не забудьмо, панове, взяти золотих,– порадив найстарший.– Бо той харцизяка ще може сказати, що суха ложка рот дере, і не стане з нами говорити.
Погодилися. Сіли у бричку і – гайда!
Кушнірик кожух латав і пісню співав. Навіть не глипнув на міністрів, що стали на порозі. Та найстарший ступив уперед, нахилився до нього й сказав:
– Змилуйся, добрий чоловіче. Скажи, як витрачаєш ті чотири крейцери, які заробляєш на овечій шкірі.
– Бр-р-р! Пан – псові брат! – крикнув Кушнірик так сердито, що той аж відскочив.
Другий міністр упав на коліна:
– Благаємо тебе, розкажи, бо цісар нам постинає голови.
– Брешеш, ворон воронові не видовбає ока,– відповів Кушнірик.
Міністри заревіли не своїми голосами:
– Е-є-е!
– Бе-е-е!
– Ме-е-е!
Гуцул розреготався:
– Ади, з моєї хати вже овечу кошару зробили! Ану, загатіть сльози!
Міністри тільки шморгали носами.
– Ми дамо тобі грошей…
– Ге-ге, ваше слово – лише до порога. Я не дам робити себе дурнем. Підете зі мною…
Кушнірик повів їх до найбіднішнх хат.
– Ану, висипайте на лаву ті гроші, що їх маєте дати!..– наказував міністрам.
Пани витрушували із своїх кишень золото на лави бідняків.
Коли роздали все до останнього гроша, гуцул натер їм у ніс перцю, а потім сказав:
– Я на одній овечій шкірці маю чотири крейцери, а витрачаю так: перший даю на сина, бо він буде на старість давати мені, другим крейцером годую свого батька, бо він колись годував мене, третій крейцер кидаю у воду – даю доньці на віно, а четвертий іде на цапів – то на вас, панове.
Міністри отетеріли.
– Ідіть собі на зламану голову, дайте мені вже чисту годину! – закричав гуцул.
Міністри драпонули до столиці, як дідьки до пекла.
