Жив-був в одному селі бідний селянин. Як він не бився, як старанно не працював, не міг зі своєю родиною прогодуватися. От і прозвали його сусіди Бідолахою.
Дістався йому від батька землі клаптик, та яка від нього користь? Зліва – болото, справа – пісок, навіть верес і той не росте, тільки посередині вузенька смужка землі, вся в ямах і камінню. Який тут достаток!
Ось вирушив якось восени чоловік свою смужку під озимі орати. Кінь — шкіра та кістки, ледве тягнеться, вищерблений леміш по камінню скрегоче. У чоловіка по чолі піт градом котиться, немов у спекотний липневий полудень. А на подвір’ї дрібний холодний дощ мрячить, далечінь імлою затягнуло, як то осінню буває.
Оре, оре чоловік. Втомився, живіт зовсім підвело. Відпочити б та хлібця пожувати, що за пазухою захований. “Ні, – думає, – попрацюю до полудня без відпочинку”.
Робота добре йде, коли сила є. А у бідного хлопа сили мало, і голод його дошкуляє. Кущ шипшини відпочити вабить і від дощу сховатися. Зупинився чоловік, окраєць з-за пазухи вийняв, оглянув, понюхав. «Може, з’їсти? – думає. — Хлібчик добрий, з чистого жита, хоч і черствий, а скоринка смачно пахне… Тільки сонечко ще низько, до полудня далеко… З’їм зараз — до вечора не дотягну. Ні, почекаю. Покладу краще хліб на межу під кущ: нехай не спокушає».
Обгорнув хліб лляною ганчіркою, щоб сирість осіння не схопила, і з важким зітханням поклав під кущ на межу. Оре він і не дивиться на всі боки: ні ліворуч, ні праворуч — ні на пісок безплідний, ні на багнисте болото.
А за болотом і зовсім трясовина бездонна, і водилося там мабуть чортів видимо-невидимо.
Зелений Лісовик до себе в драговину заманює. Вхопиться жаб’ячими лапами за колеса — вони по ступицю в трясовині зав’язнуть. Величезною зеленою жабою стрибає перед кінськими мордами — коні вбік сахаються, упряж рветься, віз ламається, а замучені, перелякані люди блукають до світанку, дорогу шукають.
Жив там і Синій Лісовик. Цей по протоках, по струмках із болота в річки та озера випливає. Мережі рибалок рве, рибу розлякує! А то греблю прокопає, воду спустить, і водяний млин зупиняє.
Рудий Лісовик болотяну лихоманку на людей напускає.
Але найвідчайдушніший Чорний Лісовик. Тільки він наважується серед білого дня з болота вилазити, навколишніми полями скакати, у хати заглядати та видивлятися, щоб йому наробити, як нашкодити людям, горе-біду наслати на них.
Ось виліз Чорний Лісовик із трясовини, за кущем шипшини причаївся. Луп-луп очима, озирається, щоб таке витворити себе і себе Лісовика, потішити.
Бачить: чоловік із-за пазухи хліб дістав, з усіх боків оглянув, у ганчірку лляну загорнув і зітхнувши під кущ поклав на межу. А сам знову за плуга взявся.
Тільки хлоп спиною до Лісовика повернувся, Лісовик окраєць схопив і шусть у кущі. Сидить та чекає, що буде. Чоловік покражу помітить, лаятися буде, злодія проклинати та їх, чортів, згадувати. Оце потіха!
Тут сонечко з-за хмар виглянуло, весь світ позолотило, короткі тіні лягли на мокру землю від дерев і кущів.
Орач з-під долоні на небо глянув, зітхнув з полегшенням: ось і обід, час черв’ячка заморити. Він вивів коня на межу — нехай попасеться, а сам до куща пішов, де хліб заховав. Підходить, а хліба нема, одна ганчірка на землі біліє. Чоловік очам своїм не повірив. Що за напасть?
— Хто ж це на мій хліб позарився? Мене, бідолагу, без їжі залишив? Не інакше йшла повз людина ще бідніша за мене. Нехай їсть на здоров’я!
Розгубився Чорний Лісовик. Оце дивак! Не лається, не проклинає, чортів не згадує. А коли так, ніякої радості від витівки немає. Ледве не підкинув він хліб назад під кущ, та схаменувся: негідно їм, чортам, людей шкодувати. Коли наказав, то так і бути. У них теж своя бісівська гідність є.
Лісовик зареготав зло, тупнув козячими копитами, труснув козячими рогами і помчав геть — у болото.
А там, у непрохідній глушині, де нога людська не ступала, на краю мочарів, очеретом і ряскою поросших, сидів Водяник— старший над усією нечистю.
Розвалився Водяник на троні з вербових лозин і дрімає — розморило його осіннє сонечко. На ньому каптан багатий, з очерету зітканий, на лисині — очеретяний вінок, обличчя зеленню відливає; із себе він величезний, пузатий.
Справи він усі поробив: чортів та бісенят у різні боки розіслав — підступи диявольські робити, добрим людям шкодити.
Зупинився перед ним Чорний Лісовик. Водяник одне око розплющив і запитує:
— Чого прийшов?
— Та ось я вкрав у бідняка окраєць хліба, — проскрипів Лісовик, — думав, він лаятись почне, нас, чортів, згадувати…
— Ну і що? — стрепенувся Водяник. – Проклинав?
— Ні. Здоров’я побажав тому, хто його хліб з’їв.
— Здоров’я, кажеш, забажав? — Водяник похитав головою, величезною, мов диня. — Комора у нього мабуть повна. Що йому окраєць хліба!
— Яке там! У всій окрузі біднішого не знайдеш. З хліба на воду перебивається. Тепер до самого вечора крихти у роті не буде.
Почув це Водяник, брови насупив та як гаркне:
— Ах ти негідник! Чи ти забув, що лісовики і чорти теж свою честь мають? Останній шматок хліба вкрав у бідняка? До багатія мабуть важче в скриню залізти. Сором і ганьба! Нехай люди бідняків кривдять. Біжи та поклади хліб, звідки взяв.
— Та як же я його покладу? — захникав Лісовик. — Розкришився він увесь, а крихітки птахи склювали.
Водяник приклав палець до носа і замислився.
— Не можеш віднести хліб – службу йому відслужи. У робітники до нього наймись. Послужи хлопові вірою-правдою і через три роки повертайся. А до того на очі мені не показуйся!
Що робити. Водяника, що над усіма чортами та лісовиками старший, ніхто ослухатися не сміє. Вискочив Чорний Лісовик з болота, об землю вдарився, у ладного молодика перетворився і до чоловіка підходить.
Сонце вже за далеким лісом сховалося, і голодний чоловік додому зібрався.
Ледве тягне він ноги, кінь шпортається, плуг на камінні, на ямах підстрибує. А у чоловіка сили немає його притримати. В очах темно від голоду та втоми.
Тут підходить до нього незнайомець. Очі зелені, мов лісові озера, волосся, як воронове крило, чорне, над червоними губами темні вусики стовбурчаться, обличчя рум’яне — хлопець кров з молоком!
Залюбувався чоловік хлопцем, а що очі його злим вогнем горять, цього він не помітив.
Незнайомець плуг за рукоять схопив і каже:
— Давайте я вам допоможу, хазяїне!
Свиснув хлопець, і кінь, ніби доторкнувся хто до нього чарівною паличкою, стрепенувся, заіржав весело і помчав додому. Як молодий жеребець! Чоловік дивується.
— Найміть мене в працівники, — просить хлопець.
Ще більше здивувався чоловік:
— Яка тобі користь до бідняка найматися? Ми й самі живемо надголодь, а тобі ще платити треба…
А той у відповідь:
— Не треба мені жодної плати. Не женіть мене і в збитку не залишитеся.
І просив він так наполегливо, що чоловік навіть злякався трохи. Як знати, хто він, цей прибулець? Може, розбійник, що від справедливої кари ховається і шукає безпечного притулку? Проженеш його, він ще мститиметься. «Краще не суперечити йому», — вирішив бідняк і каже:
— Ну що ж, поживи тиждень, а коли сподобається, залишайся назовсім.
Так оселився Лісовик у чоловіка. Насамперед він став конем опікуватися : скребницею чистить, добірним вівсом годує, джерельною водою напуває. А звідки він овес брав, бідняку невтямки.
Тижня не минуло — коня не впізнати, наче підмінили його. Боки круглими стали, шерсть блищить, грива розчесана. Іде-пританцьовує, як дівчина на весіллі. Цілісінький день невтомно працює, а як у віз запряжеш — так і рветься вперед, віжки не втримаєш.
Сусіди дивуються. Звідки в чоловіка такий кінь? Купити — не купив, бо грошей немає. Обміняти — не обміняв: хто ж без обману його шкапу візьме, а він хоч і бідний, але чесний чоловік. Та й масть у коня та сама, і шрам на спині. Чудеса! А може, чаклунство?
Привів батрак коня в силу, за корову взявся. По узбіччях, по придорожніх канавах її пасе, траву соковиту косить. Повертається корова з пасовища — вим’я в неї, що відро.
П’ють діти молока досхочу. Побіліли вони, погладшали. Цвіркають весело, як горобці, коли сонечко пригріє.
«Хороший батрак, старанний, — думає мужик. — Хліба їсть мало, а працює за сімох».
— Залишайся в мене, живи, — каже він Лісовику. — Мені такий працівник потрібний.
Зрадів Лісовик. І як йому не радіти. Бо як попадешся на очі Водянику, наказу його не виконавши! У нечисті з цього приводу суворо!
Минуло скількись то часу, і ось каже наймит чоловікові:
— Пора поле під озиму пшеницю орати, бо пізно буде.
А чоловік у відповідь:
— Та я вже смужку виорав і жито посіяв. Треба і під картоплю клаптик поля залишити.
— А от той шмат біля болота хіба не ваш?
— Мій-то, мій, та що з нього толку, — зітхнувши, каже мужик. — Купини та мохи орати не будеш.
— Давайте спробую.
— Кінь не подужає.
— У мене подужає. А зерно для посіву я сам роздобуду.
Погодився чоловік. Нехай цей наймит робить, що хоче. Коли він сам зерно дістане, то збитків у господарстві не буде.
Виорав Лісовик болото. А вночі у всіх хом’яків в окрузі комори обчистив і до польових мишей у нори зазирнув. Писк, плач здійнявся —на десять миль чути! Притягнув мішок пшениці — ну чисте золото! – І засіяв поле на болоті.
Побачили це сусіди, від сміху животи надірвали.
— Оце дурень! Зерно в болото кидає. Краще б жаб’ячим послідом засіяв, хоч жаби розвелися би.
Сміються сусіди, зажурився господар. А наймит свою справу робить та мовчить.
Прийшла зима. Землю скував лютий мороз. Зате весна настала напрочуд дружна, тепла. А влітку — посуха та спека! Найстаріші люди такої спеки не пригадають.
Сонце жарить вогнем, все на землі палить. Даремно канюки жалібно кричать – дощу просять. Земля потріскалася, трава на луках пожовкла, поля вкрилися товстим шаром пилу, колоски сумно похилилися.
А у бідняка на болоті пшениця стіною стоїть, налиті колоски до сонця тягнуться. Настав час, зжали пшеницю. Урожай зібрали один до ста.
Засипав чоловік повну комору: і на хліб, і на насіння вистачить, та ще й на продаж залишиться. І хоч величезної ціни він не заламував, а все ж таки у скриню трохи грошей відклав.
На наймита він зі страхом і з повагою поглядає. А той працює собі та посвистує ніби нічого дивного не сталося.
Ось настав час поле орати, батрак і каже чоловікові:
— Цього року піски оратимемо.
— Піски? Та там споконвіку нічого не росло — ні билинки, ні травинки.
— У мене, хазяїне, виросте.
Не став йому суперечити чоловік — знав: хлопець він спритний і розумний. А сусіди знову животи надривали, сміялися, коли бідняк з наймитом виїхали піщану пустку орати.
Заорали, посіяли, заборонили, впоралися і стали чекати.
Того року літо видалося дощовим: ні клаптика блакитного неба, ні сонячної промінчика. Сірі струмені дощу похмуро хлюпають по калюжах, барабанять по дахах, течуть розмоклими дорогами — ні пройти ні проїхати.
Поле чоловіка, що у низині, озером розлилося. Хліб згнив на корені, а на пустці пшениця вродила на диво. Знову зібрав чоловік урожай один до ста.
Не сміються більше сусіди, не до сміху їм. «Звідки наймит знає, дощ буде чи ясно?» — гадають вони.
На третю осінь вийшов якось уночі батрак і давай з болота на піщану пустку болото носити, а пісок із пустки на болото. Величезний шмат поля осушив, величезний шмат підживив. Тепер у бідняка вся земля орною стала для сівби придатною. Засівай та врожай збирай.
Кожному зрозуміло: така робота не під силу людині. Прокинувся вранці чоловік, побачив, що наймит зробив, сплюнув потихеньку, перехрестився і ні про що більше його не питав. Стороною обходив і з побоюванням поглядав.
А наймит склавши руки не сидить. Пшеницю, жито, ячмінь посіяв, картоплю посадив. Вистачило місця для капусти з горохом. Восени зібрали небачений урожай.
Повнісінька у чоловіка комора. І ніякий він тепер не Бідолаха, хоча сусіди по старій пам’яті його так і далі називають. Одяг на ньому справний, обличчя гладеньке, рум’яне. А дітлахів із дружиною і зовсім не впізнати, ніби й не вони це.
Час іде, і третій рік вже закінчується.
Настала місячна вереснева ніч. Місяць високо на небі висить і заливає землю потоками блакитного світла, та такого яскравого, що малесенький цвяшок на дорозі побачиш, зате звичних предметів не розрізниш — до того світло це оманливе.
Ось вийшов батрак у глуху опівночі на поріг, об землю вдарився, у Лісовика обернувся і до болота рідного помчав.
А там між вербами та осиками, між зіллям болотним, на краю мочарів, очеретом і ряскою поросших, танці, гульба — дим коромислом! То нечисть різна: кикимори і русалки, лісовики і чорти, упирі і перевертні хороводи ведуть, скачуть, верещать, по-собачому гавкають, регочуться. А над головами у них вогні болотяні, мов вінки вогняні.
Водяник на трухлявому пні сидить, на дудочці награє — жаб’ячими лапками перебирає, на срібний місяць милується. Зупинився Чорний Лісовик перед ним, вклонився до землі і каже:
— А от і я! Закінчилась моя служба. Вірою-правдою я послужив бідняку три роки.
— Коли так, залишайся з нами! Іди потанцюй, поки місяць не зайшов, поки небо на сході не зарум’янилося.
Але Чорний Лісовик стоїть, як вкопаний, потилицю чухає, з копитця на копитце переступає.
— Чого тобі треба? – Запитує Водяник.
— Всемогутній пане та повелителю! Допоміг я бідняку з біди вибитися. Вкрадений шматок хліба в тисячу разів йому повернув. Так і залишити мужика в багатстві і достатку?
— А чого ти хочеш?
— Пожартувати з нього трохи на прощання.
— Дивись тільки, щоб вся робота не зійшла нанівець.
— Не хвилюйся!
Ляснув Водяник у зелені долоні і закричав гучним голосом:
— Гей ви, чорти, лісовики, йдіть сюди!
Збіглася до трухлявого пня вся нечисть. У купу збилися, шиї витягли, чекають, що старший скаже.
Так і так, каже він їм.
— Дозволь йому над чоловіком пожартувати! Дозволь! — заволали, заверещали, заіржали чорти, лісовики, кикимори.
Водяний вдарив себе по зелених стегнах і каже:
— Гаразд! Будь по вашому! Недарма ми нечистою силою звемося, отже, наша справа – зло робити, збитки всілякі, людей лякати. Зіграй жарт зі своїм господарем. Та дивися честі нашої бісівської не осором!
У Чорного Лісовика очі так і спалахнули:
— Не переживай, не осоромлю!
До світанку танцював і співав Лісовик зі своїми. Скакав до упаду, співав до хрипоти. А коли на сході зажевріла зоря, вдарив козлиним копитцем об землю і полетів прямісінько до хати мужика.
А чоловік спить собі спокійно і нічого не підозрює.
На ранок каже йому батрак:
— Служив я тобі, хазяїне, і плати ніякої не вимагав. А тепер давай розрахуємося, в дорогу мені час.
Чоловік радий наймита позбутися.
Правда твоя, ти примножив моє добро. Кажи, скільки тобі заплатити?
— Не багато не мало — міру жита.
Здивувався чоловік:
— А навіщо тобі зерно? На собі ти його не потягнеш?
Батрак сміється у відповідь:
— Насипте зерно біля печі та казанок великий дайте. Стану зерно варити.
— Зерно варити? І що ж з цього вийде?
— Побачите.
Взявся наймит до діла. Залив зерно джерельною водою. Варив, парив, цідив, доливав, переливав і нікому через плече зазирнути не дозволив.
Чи довго, чи коротко, запрошує наймит хазяїна до столу. На столі пляшка, а в ній наче вода прозора, тільки гострим запахом в ніс б’є.
— Що це? – Запитує мужик.
Наймит скалить білі зуби і каже:
— Пиття таке.
— Зроду такого не бачив: не квас, не мед, не пиво!
— Чого даремно дивитись — очима не розкуштуєш. Ковтни!
Спробував мужик і скривився: гірко й язик палить.
— Та ви більше випийте, — умовляє наймит.
Чоловік відпив і сплюнув з огидою:
— Тьху, гидота!
Зажурився наймит: невже жарт не вдався?
— Не втравиф, значить? Не до смаку моє частування? Випийте, хазяїне, ще раз, зробіть ласку!
Випив чоловік стаканчик, випив другий. В голові в нього зашуміло, хата ходуном заходила. Здається чоловікові: стіни впадуть, на смерть задавлять. Хоче він підвестися — ноги не слухаються. Слово сказати хоче – язик заплітається. А наймит зареготав та так на чоловіка глянув, що в того мурашки по спині побігли. Здогадався він, хто в нього в наймитах служив три роки, і з горя третю склянку випив. Випив і під лавку впав.
Зареготав глумливо Чорний Лісовик, залишки варева по пляшках розлив, вискочив у вікно і був такий!
Проспав чоловік під лавкою до вечора, прокинувся — на душі нудьга, світ білий не милий. А побачив пляшки на столі, наче кліщами потягнуло до них.
Встав він, сусідів покликав і всю ніч пригощав їх диявольським зіллям.
З того часу збідніли селяни. Робота у них не йде на лад, з рук усе валиться. Та й як працювати, коли щоночі до пляшки прикладаються, а вранці з хворою головою встають.
І пішло у чоловіка колишнє бідне життя: знову без хліба, без солі і в хаті безлад.
Ось такий злий жарт Чорний Лісовик із чоловіком зіграв.
