Чи було, чи не було – за давніх часів жили два чоловіки. Одного звали Датуа, другого Петрикела, і були вони обоє великими шахраями.
Один раз Датуа дістав мішок, набив його туго мохом, зверху поклав небагато вовни й поніс продавати. Коли він став підніматися по схилах гори, попався йому назустріч Петрикела. У Петрикели на спині теж був великий мішок, а набитий він був шкарлупою волоських горіхів. Тільки зверху покривали шкарлупу справжні горіхи.
– Добрий день! – крикнув Датуа.
– Добрий день! – відповів Петрикела.
– Звідки йдеш і куди шлях тримаєш?
– Та от несу продавати горіхи. А ти звідки йдеш?
– А я несу вовну продавати. Тільки з’явилася в мене зараз гарна думка. Ніякої нам вигоди не буде, якщо ми з нашими мішками будемо носитися по такій важкій дорозі туди й назад. Тільки черевики зносимо! Давай краще поміняємося мішками: ти понесеш продавати вовну у свої місця, де її немає, а мені дай горіхи – я теж повернуся назад у свої, у нас цього року не вродили горіхи, й продам їх.
– Добре ти придумав! Нерозумно тягтися по такій важкій дорозі. Краще повернутися нам у свої місця. На, бери мої горіхи, а мені віддай свій мішок вовни.
Так, нічого не підозрюючи, шахраї обмінялися мішками, і кожний пішов до себе додому.
Пройшли вони частина шляху й, коли перестали бачити один іншого, зупинилися й квапливо розв’язали кожен свій мішок. Бачать – обдурили один одного!
Розсердилися вони, побурчали, так нічого не поробиш!
Через деякий час шахраї знову зустрілися. Після вітання Датуа сказав Петрикеле:
– Я думав, що один я такий шахрай, але виходить, що ти, брате, нічим не гірший за мене!
– От ще! Чому ж тут дивуватися, брат? Якщо ти вмієш дурити, чому б і мені не вміти?
– Ну, тоді давай побратаємося!
– Давай!
– Грошей у нас обох нема, торгувати нема чим. Наймемося разом на роботу до якогось багача.
– Нехай буде по-твоєму.
Пішли.
Ходили вони, ходили й нарешті довідалися, що якійсь бабі потрібні два робітники. З’явилися вони до баби й стали запитувати, яку роботу вона їм дасть і скільки платити буде. Баба сказала:
– Є в мене корова і цей будинок. Одному з вас прийдеться гнати корову на пасовище із сопілкою й бубном, тому що моя корова любить танцювати під музику. А другому треба буде працювати в будинку: мести підлоги, наводити чистоту й виносити сміття куди-небудь подалі. Буду вас за це годувати й гроші вам платити буду. Якщо згодні – заходьте до мене.
– Чому не згодні? Згодні! – відповіли Датуа й Петрикела разом.
На другий день Петрикела залишився в будинку господарювати. А Датуа захопив із собою хліба, бубон і сопілку й погнав корову на пасовище.
А Петрикела позамітав абияк всі кути, навів чистоту, сміття зібрав в одну купу, але полінувався віднести подалі від будинку: вирішив висипати сміття на сусідське подвір’я.
Тільки він зібрався вивалити сміття, як хазяї цього двору накинулися на нього й боляче відлупцювали, приговорюючи:
– Не можна своє сміття на нашому дворі звалювати! Не можна!
Прийшов Петрикела весь у синцях і повалився в хліві.
“Эх,-думає,-не для того, виявляється, сусідський двір, щоб туди сміття викидати!”
А Датуа теж погано довелося: не встигла його корова вийти на пасовище, як стала бігати й стрибати по полю від краю до краю, і носилася вона так до самого вечора, не даючи відпочинку своїм ногам. І Датуа не давав спокою своїм ногам: він бігав за коровою, дудів на сопілці, щосили бив у бубон…
Тільки пізнім вечором корова перестала стрибати й скакати й повернулася додому. За нею повернувся й Датуа. Він так змучився від біганини, що і їжа йому не лізла до рота. Увійшов він у хлів і запитав Петрикелу:
– Що з тобою, братику, чи не захворів ти?
– Чому це ти вирішив, що я хворий?
– А чому ж ти лежиш?
– Та я позамітав в будинку, у дворі, у хліві, а сміття висипав на сусідському дворі. А там сусіди, як тільки мене побачили, покликали в гості, запросили до столу й славно почастували. Від такого частування я навіть втомився, а від вина в мене трохи голова крутиться… А ти як.
– Теж непогано! Прийшов я в поле, забив у бубон, задудів на сопілці. Отут корова моя пустилася в танок. Ціла юрба чоловіків і жінок зібралася веселитися разом з нами. Можеш ти собі представити – хліб приніс назад додому, поїсти забув!
– Раз так, братику, то завтра я піду пасти корову, а ти погостюєш у наших сусідів!
– Нехай буде по-твоєму, не хочу кривдити тебе відмовою,- сказав Датуа.
На другий день Петрикела зазнав те ж, що й Датуа: корова змусила його бігати цілий день без перепочинку. А Датуа одержав те ж, що й Петрикела: сусіди так побили його, що він ледь ноги до хліва допхав.
Уночі вони зізналися один другому у своєму лукавстві й стали радитися.
– Якщо ми не втечемо звідси, – говорили вони, – то помремо, або з голоду, або від побоїв. Вирішили Датуа й Петрикела, не відкладаючи, втікати. Але лихо було в тому, що по вечорах баба наглухо замикала зовнішні двері, і неможливо було вийти. Петрикела сказав:
– От що ми зробимо: складемо в мішок наші пожитки. Один з нас нехай підставить спину іншому й допоможе вилізти через щілину в стелі на дах. А потім можна буде спустити мотузку й підняти мішок з нашими пожитками й того, хто внизу залишиться.
– Ти чудово придумав! – схвалив Датуа.- Я сильніший тебе й однаково легко можу витягти із хліва мішок з нашими пожитками, і тебе!
Петрикела відразу ж підставив спину, і Датуа виліз на дах.
Отут Петрикела склав у мішок пожитки, забрався в нього сам і крикнув нагору:
– Агов, друже! Тягни наше майно й спускай назад мотузку!
Датуа підняв наверх мішок, завалив його на спину й пустився бігти, зовсім не турбуючись за свого приятеля.
Пробіг він досить далеко, втомився, захотів перепочити й кинув мішок на камінь.
– Тихіше ти чорт. Мені боляче! – крикнув Петрикела й виліз із мішка.
– Сам ти чорт! Знаєш, як в мене поперек розболівся!
– Ну а я тобі чим винуватий? Не обманювали б ми один одного, так і не боліли б у нас ні поперек, ні боки,- сказав Петрикела.
