Був собі дуже багатий купець, і була в нього дружина. Якось довелося йому відлучитися з дому на торги. А його дружина саме сподівалася дитини. От купець і каже:
– То я поїду, але коли буде на те воля неба, повернуся додому перше, ніж Господь пошле нам дитя.
Попрощався він з нею та й поїхав. Подорожував довго, аж поки заїхав до якогось царя. А той цар саме шукав когось такого, кому можна було б доручити керувати державними справами. Купець видався йому розумним і кмітливим чоловіком. От цар і присилував його залишитися в нього. По якомусь часі почав купець прохати у свого повелителя дозволу поїхати додому, але той не захотів віддати йому належної плати за службу. Тоді купець і каже:
– О, мій царю! Дозволь мені провідати свою рідню. Я неодмінно повернуся.
Почувши таке запевнення, цар дозволив і наділив купця тисячею червінців.
Купець сів на корабель і поплив до свого рідного міста. А дружина його перед тим почула від людей, що чоловік її служить у царя. Тож вона зібралася в дорогу, взяла з собою обох дітей, бо в неї народилися хлопчики-близнята, і поїхала в ту сторону. Зупинилася вона на одному острові, а саме тієї ночі зупинився там і той корабель, яким прибув її чоловік. Мати й каже дітям:
– Цей корабель пливе з тієї сторони, де живе тепер наш тато. Пішли б ви до моря і, може, розпитали б у людей про нього.
Хлоп’ята побігли до моря, піднялися на корабель та й почали гратися. І так загулялися, що й незчулися, як посутеніло.
Купець тим часом спочивав на палубі. Дитячий галас розбудив його, і він підхопився, щоб нагримати на них. Та ненароком упустив капшук із золотом, який загубився серед мішків з крамом. Шукав його купець, шукав, але не знайшов. І почав він бити себе по голові, а тоді підійшов до хлопчиків та й каже:
– Це ви взяли мої гроші. Бо зумисне гралися тут, біля краму, аби щось поцупити. Крім вас, тут не було нікого.
Підвісив він хлопчиків до колодки і почав бити палицею по п’ятах та шмагати ременем. Діти зняли вереск на весь корабель. На той гвалт збіглися матроси.
– Усі тутешні дітлахи, мабуть, злодюжки та крадії,– казали вони.
Вив дітей купець, бив, а опісля спересердя заприсягся: коли не повернуть йому капшук із грішми, викине їх у море. А що капшука знайти не могли, то купцеві довелося дотримати слова. Він узяв хлопчиків, прив’язав до в’язки очерету та й викинув у море.
Мати спохопилася, що діти забарилися, і кинулася шукати їх, аж поки зайшла на корабель. Тут почала розпитувати:
– Чи не бачив хто моїх діток? З обличчя вони такі й такі, а років їм стільки й стільки.
Співчуваючи матері, матроси сказали:
– Е, либонь, це ті самі хлопченята, яких щойно втоплено.
Як почула мати цю страшну звістку, заголосила, приказуючи :
– Горе ж мені! Бідна моя голівонько! Сини мої, соколи! Чому нема тут батька вашого, щоб поглянув на вашу й мою недолю?
– А хто твій чоловік? – поцікавились матроси. Жінка назвала ім’я купця й сказала:
– Я його жінка. їхала до нього, й ось, як на те, звалилася на мене оця біда.
Почувши ці слова, купець кинувся до неї, обійняв її, а тоді почав лементувати, шматувати на собі одяг і бити себе по голові.
– Боже ж мій милий! – каявся він перед дружиною.– Та це ж я згубив своїх діток власною рукою! Отак завше Бог карає того, хто не думає про кінець діла й не зважує своїх вчинків!
І купець оплакував своїх синів. Плакала й жінка. Нарешті він промовив:
– Не заспокоюсь доти, доки не знайду дітей.
Він почав плавати по морях, шукаючи дітей, але все марно.
А з синами його сталося ось що. Вітер погнав ту в’язку очерету, до якої їх прив’язав батько, спершу у відкрите море, а далі викинув на берег, кожного в іншім місці. Одного з них підібрали слуги правителя тамтешнього краю й приставили самому цареві. Той дуже сподобав собі хлопчика й прийняв за сина, а підданим оголосив, що це його дитина, яку навмисне виховували потай від усіх. Народ дуже радів, бо любив свого повелителя.
Потім цар призначив хлопця своїм намісником і наступником.
Минуло багато років. Той цар помер, і на його місце посадовили приймака. І почав молодик царювати. Усе йому йшло гаразд, державні справи були в добрім стані.
Тим часом його справжні батько з матір’ю й далі об’їжджали острови, сподіваючись, що море викинуло дітей на сушу. Але, не знайшовши ніде й сліду своїх синів, вони втратили останню надію й оселилися на одному з островів Якось купець пішов на базар і побачив делляля, який продавав хлопця. Купець і подумав:
«Куплю-но я собі цього парубчака, щоб був мені на втіху, замість рідної дитини».
Купив і привів його додому. Як тільки вгледіла його дружина, то й скрикнула:
– Господи! Це ж син мій!
Батьки вельми зраділи цій події й спиталися парубка про брата. Той відповів:
– Море нас роз’єднало, і я не пам’ятаю, що сталося з братом.
Збігло чимало років. Сім’я оселилася в тім краю, де царював син купця. А його брат теж уже виріс. Батько дав йому товару і вирядив у дорогу, саме в те місто, де царював його брат. Дійшла до нього чутка, що приїхав якийсь купець, а в нього такі товари, що знадобилися б і володарю. Тоді цар прикликав того купця до себе. Купець з’явився і вклонився йому. Обидва й не здогадувалися, що вони брати, але кров у них заговорила. От цар і каже:
– Зостанься в мене. Я поправлю твоє становище і дам усе, чого тобі заманеться.
Той зостався й прожив там таки довгенько. Побачивши, що цар нізащо не хоче відпустити його від себе, він написав додому листа, в якому запросив батьків приїхати до нього. Батько й мати згодилися на переїзд, і цар відтоді почав дуже поважати їхнього сина. Але він усе ще не знав, що то його брат.
Одної ночі цар виїхав за місто, взявши їсти й пити, і напився до нестями. Купець, турбуючись про нього, сказав собі: «За всі ті щедроти, що цар виявив до мене, сам охоронятиму його цієї ночі».
Витяг він з піхов меча і став біля входу до шатра. Тут його вгледів один з-поміж пажів, що заздрив юнакові за ту прихильність, яку виявив до нього цар. Побачивши його з мечем у руці, паж спитав, що це означає. Той відповів:
– Я сам стерегтиму царя за його милість до мене. Паж промовчав, а вранці розповів про це своїм товаришам. Ті вирішили схитрувати:
– Це нам на руку! Ходімо до царя та обставимо справу так, щоб він розгнівався на купця і прогнав його.
Змовившись, вони пішли до володаря й заявили:
– Ми хочемо дати тобі важливу пораду.
– Яку? – спитав цар.
– Отой молодий купець, якого ти приблизив до себе і поставив вище всіх достойників, цієї ночі лагодився напасти на тебе і вбити.
Цар змінився на обличчі й запитав:
– І ви це доведете?
А пажі йому:
– Яких тобі ще треба доказів? Якщо хочеш знати щиру правду, то цієї ж ночі вдай, ніби спиш п’яний, а сам пильнуй: побачиш, що буде все так, як ми сповістили.
Після цього вони пішли до купця й сказали:
– Цар дуже вдячний тобі за вчорашнє вартування. За це він ще більше тебе любитиме.
Так заздрісні пажі хотіли приспати пильність купця.
Настала друга ніч. Цар уже був тверезий і занепокоєно чекав купця. Юнак і справді з’явився біля шатра, витяг з піхов меча і став при вході… Побачивши це, цар не на жарт перелякався, мерщій покликав своїх прибічників і звелів схопити купця. Відтак обурено мовив:
– Так оце така подяка мені за те, що я допустив тебе до себе ближче, ніж будь-кого? Ти задумав проти мене такий негідний вчинок?
Тут підскочили двоє пажів і закричали:
– Пане наш! Звели, і ми, як стій, одрубаємо йому голову!
Але цар сказав:
– Ні, вбити його – річ легка й не мудра, а от воскресити мертвого – то вже годі! Треба дбати про кінець діла, а стратити його ми ще встигнем.
І, наказавши закувати купця в кайдани, повернувся у свої палати. Вирішував державні справи, часом їздив на полювання, а про купця й забув.
Знову прийшли до нього змовники й почали переконувати:
– Володарю наш! Якщо ти потуратимеш купцеві, що робив замах на твоє життя, то збунтуються й інші пажі. Адже всі тепер про це тільки й гомонять.
Розгнівався цар і наказав привести юнака, щоб кат стратив його.
От йому вже й очі зав’язали, вже й кат, замахнувшись мечем, звернувся до царя:
– Звели тільки, царю мій, і я відітну йому голову!
Але цар знову розсудливо мовив:
– Стривай! Я ще раз розгляну його справу. Він таки заслуговує на смерть і нікуди від неї не втече.
Відвели купця знову до тюрми. Тим часом звістка про це докотилася до його батьків. Батько мерщій написав листа і пішов до володаря.
Той прочитав листа, який закінчувався словами: «Нехай тебе помилує Всевишній! Не поспішай чинити кару. Я теж колись поквапився в однім ділі, та й загубив у морі його брата. Ще й досі нуджу світом. Убий краще мене замість сина».
Старий упав до царевих ніг і ревно заплакав.
– Ану лишень, розкажи,– зацікавився цар,– що за пригода сталася з тобою!
І старий почав розповідати:
– Володарю мій! Був у нього брат, і я їх обох викинув у море…
І він розповів усю пригоду від початку до кінця. Почувши це, цар несподівано закричав і кинувся з престолу до батька та брата. Обійняв їх і сказав:
– Ти мені батько, а це мій брат, а дружина твоя – моя рідна ненька.
І всі троє невимовно зраділи.
Скликав цар людей, розповів їм про все, що сталося, а тоді звернувся до батька:
– Коли б і ти дбав про кінець діла та зважував, що робиш, не каявся б і не побивався б тепер.
Прикликав цар ще й свою неньку, і вони раділи щасливій долі, що з’єднала їх. Відтоді до кінця днів своїх жили вони єдиною сім’єю в радості й достатках.
