У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг.
Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі — чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля перукарні,— вже й Дік там: стоїть десь збоку, слухає.
Найбільше людей збиралося біля корчми, де зупинялись подорожні. Кожен подорожній розповідав про те, що бачив, що чув у своїх мандрах. З тих розповідей Дік дізнався: десь далеко, за горами й долинами, є велике місто Лондон, сповнене різних чудес. Жодному з подорожніх не довелося там побувати, проте вони чули: люди в місті живуть, лиха не знаючи. Бідних немає, всі городяни заможні. З рання до вечора у місті розваги — співанки чи танці. Не знають там тяжкої праці. Та й не диво — адже всі вулиці Лондона вимощені золотими гінеями*!
Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона. Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.
Вийшов на битий шлях. Бачить — їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дік у візника:
— Ви часом не в Лондон?
Той йому:
— Авжеж, у Лондон.
Почав хлопець проситися:
— Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами.
Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить — хлопець обідраний, захарчований — пропаде. Тоді й каже Дікові:
— Ну, добре, згода, помандруємо далі разом.
Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.
Їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями.
Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей — справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго.
Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені камінням, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота. Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув.
Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:
— Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця?
Саме тоді нагодився хазяїн дому — купець на ім’я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питає Діка:
— Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш.
— Я б і радий працювати,— каже Дік,— та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті.
Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже:
— Живи у мене. Будеш допомагати на кухні.
Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові. Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все — тільки за харчі та постіль на горищі.
Якось би й жив він, якби не зла куховарка. Вона зненавиділа Діка і сікалася до нього, де тільки могла.
Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не дочка купця Аліса. Вона жаліла Діка і як могла заступалася за нього.
Проте у Діка була ще й інша халепа. Ночував він на горищі, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цілу ніч, скакали через хлопця і зачіпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було?
У купця Фіцуоррена часто бували гості. Коли вони приходили, Дік чистив їм чоботи. Якось один із гостей дав йому мідний гріш — пенні. І от за пенні хлопець купив кішку. Він приніс її до себе на горище, дбав про неї, ділився з нею своїм убогим харчем. Кішка стала його єдиним другом і товаришем. Мов у подяку за любов і піклування, вона виловила на горищі всіх мишей, і хлопець міг спати спокійно.
Якось Діків хазяїн спорядив корабель за море у далекі африканські краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмін.
Скликав купець усіх своїх і каже:
— Як маєте що продати, принесіть на корабель. Виторг буде ваш.
У коленого знайшлося що-небудь на продаж: чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тільки в Діка не було нічого, він і не прийшов. Хазяйська дочка і каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть — нехай це буде Дікова частка.
Але батько:
— Ні, хай Дік дає що-небудь своє власне.
Покликали хлопця. Той каже:
— Немає у мене нічого, тільки кішка.
— Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе.
Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: відніс кішку на корабель, віддав капітанові. А той зрадів:
— От і добре,— каже.— Буде кому мишей ловити.
Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують:
— Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею.
Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що дочка купця намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.
Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені — цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти.
А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього:
Постривай,Не тікай,
Повернись, Віттінгтоне,
Майбутній лорд-мере** Лондона!
— Оце-то дива! — мовив хлопець сам до себе.— Невже дзвони кажуть правду? А проте — навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі.
І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив.
Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити.
Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще.
А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля.
Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов капітан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє.
Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля.
Поговорили вони.
Тоді цар звелів подавати обід.
Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.
Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей.
Накинулися на страви — що поїли, а що понівечили.
Капітан питає:
— Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите?
А цар йому:
— Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли.
Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже:
— У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей.
Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови.
— Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів.
А капітан:
— Боюся, що й ми без неї не обійдемось. Адже вона береже наші товари від щурів. Нам дуже б не хотілося з нею розлучатися. Тож принесу її тільки з великої поваги до вашої величності.
А цариця:
— Неси її швидше, не пожалкуєш. Мені страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину.
Цар звелів своїм кухарям приготувати новий обід, а капітан тим часом пішов на корабель по кішку. Вертається з кішкою, а царські слуги вже ставлять тарелі зі свіжими стравами. Щури й миші так і вискочили з своїх нір. Побачила кішка та як стрибне до них. Половину подавила тут-таки, а решта сипонула врозтіч,— де й ділися.
Цар і цариця аж нестямилися з великого дива і захвату. Кажуть:
— Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись.
Капітан покликав:
— Киць-киць!
Кішка слухняно підійшла до нього. Він узяв її й підніс до цариці. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тоді капітан почав гладити кішку, примовляючи: «Кицю, кицю». Зрештою цариця насмілилася простягнути до неї руку і сказала:
— Китю, китю.
Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слід.
Капітан поклав кішку цариці на коліна. Тварина лагідно замуркотіла і невдовзі задрімала.
Цар із царицею були раді-радісінькі, що позбулися щурів і мишей. А ще дужче зраділи вони, коли капітан сказав їм: скоро кішка приведе кошенят, і можна розселити котячий рід по всьому берберійському царству. Цар одразу закупив усі привезені на кораблі товари. Щедро заплатив за них золотом і самоцвітами. А за кішку дав удесятеро більше, ніж за все інше.
Підняв корабель вітрила і рушив у далеку подорож — додому. Вітер був попутний, тож незабаром мандрівники щасливо прибули до Лондона.
Приходить містер Фіцуоррен зранку до своєї контори. Сів за стіл, аж хтось у двері стукає.
— Хто там? — питає він.
— Ваш друг. Приніс вам добру звістку про ваш корабель «Одноріг».
Відчинив купець двері, аж там капітан: в руках у нього скринька з самоцвітами і рахунки за проданий крам.
Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабиякою вигодою.
Тоді капітан розповів йому дивовижну історію про Віттінгтонову кішку. Каже:
— За цю кішку берберійський цар дав незліченні багатства. По справедливості вони належать бідному Дікові.
Коли купець почув це, він покликав слуг, розповів їм, як Дікові пощастило, і мовив:
Я велю — і слово це закон —Звати Діка містер Віттінггон.
Дехто з челяді почав був говорити: мовляв, нема чого віддавати такі скарби безрідному хлопцеві-кухарчукові. Проте недаремно містер Фіцуоррен славився своєю чесністю. Він твердо відповів:
— Боронь боже, щоб я взяв у нього хоч один гріш. Усе це належить йому.
І послав по Діка. А той саме чистив у кухні горщики.
Заходить Дік у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стільця, запрошує сідати. Дік думає: це для жарту,— мабуть, з нього посміятися хочуть. Каже:
— Не глузуйте з бідного сироти. Відпустіть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи.
А купець йому:
— Та що ви, містере Віттінгтоне! Ми говоримо з вами без жартів. Вам нечувано пощастило, і я щиро цьому радий. Капітан продав вашу кішку берберійському цареві, і цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатші за мене. Бажаю вам щастя.
Потім містер Фіцуоррен попросив капітана відкрити скриньку з коштовностями і сказав:
— Тепер містерові Віттінгтону залишається тільки надійно примістити цей скарб.
Бідолашний Дік стояв збентежений і приголомшений радісною звісткою. Трохи отямившись, він почав просити господаря: нехай той візьме собі частину цього багатства,— воно ж бо дісталося йому, Дікові, тільки завдяки доброті купця.
— Ні, ні,— відповів містер Фіцуоррен.—Воно все ваше. І я не маю сумніву в тому, що ви зумієте вжити його собі на користь.
Тоді хлопець попросив про те саме господиню й міс Алісу, але й ті не схотіли взяти ані-найменшої частки скарбу. Кажуть:
— Ми раді вже з того, що вам, містере Віттінгтоне, так пощастило.
Але добросердний Дік не міг заспокоїтися. Він хотів, щоб усі навколо нього були раді й щасливі. Отож хлопець щедро обдарував капітана, його помічника, всіх слуг і навіть лиху куховарку.
Містер Фіцуоррен порадив йому викликати вмілого кравця і вдягнутися, як належить джентльменові. Потім запропонував хлопцеві: хай живе в його домі, доки знайде собі краще помешкання.
Віттінгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання — і всі побачили, що він хлопець гарний, аніскілечки не гірший за тих юнаків, які приходили в гості до містера Фіцуоррена. Досі міс Аліса тільки жаліла Діка. Тепер же вона придивилася до нього, і він припав їй до серця. Ну, а сам Дік тільки й думав про те, як би їй зробити приємне, і мало не щодня приносив подарунки.
Містер Фіцуоррен скоро помітив, що вони покохалися,— покликав їх і питає:
— То, може, ви одружитеся?
Молодята пораділи. Відповідають:
— Авжеж. Ми згодні.
Було призначено день шлюбу, і в церкву молодих супроводжували лорд-мер і цілий гурт найзначніших людей міста. Потім відбувся гучний весільний бенкет.
Люди розказують, що містер Віттінгтон та його дружина довіку жили багато й щасливо. У них було кілька дітей. Містер Віттінгтон став лондонським лорд-мером, а король Генріх V присвоїв йому рицарський титул.
А камінна статуя сера Річарда Віттінгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортеці.
А дзвони церкви Бау-Черч ще й нині видзвонюють:
Постривай, не тікай,
Повернись, Віттінгтоне,
Майбутній лорд-мере Лондона!
_____________________
* Гінея — англійські гроші.
** Лорд-мер — міський голова.
