Був собі Ясьо і Кася, і вони ся дуже обоє любили. Але Яся віддали до війська, а вона ся зістала. Чекає і рік, і два, і три, і десять літ, а Яся нема. І вона сидить, плаче і плаче собі, так чекає на Яся…
Приходить старенька бабуня і каже:
– Чого ви, панунцю, плачете?
А вона їй говорить:
– Я плачу за те, бо я мала чоловіка, а його нема… Баба каже:
– Панунцю, візьміть полумисок, наплачте сліз. Візьміть муки, спечіть паляницю з тими слізьми.
А Кася проситься:
– Може, ви, старенька бабуню, може, ви мені того не порадите?
– Не бійся, зараз прийде!
Вона спекла вже того, як чує – вже Ясьо їде на своїм сивім коні під вікном.
Ясьо приїжджає, каже:
– Відчини, Касю!
Вона відказує:
– Чекай, мій Ясю!
Відчинила йому, він приходить, а вона положила йому свячені книжки рахувати. Ясьо каже:
– Забирай то, Касю, звідти! Збирайся, Касю!
Збираються, з хати виходять, стоїть сивий кінь.
– Сідай, Касю!
Посідали і їдуть дорогою, Ясьо ся питає:
– Ані кури не співають, ані гуси не ґиґають, тільки злі люди по світі літають. Не боїшся, Касю?
– Не боюся.
І знов те саме другий раз, і третій раз те саме.
Аж приїжджають на цвинтар, і гріб розтворився. Ясьо каже:
– Йди, Касю, наперед.
– Ні, ти йди наперед!
Він взяв її за фартушок і пішов наперед. А вона взяла фартушок, відчепила і стала втікати. Втікає, аж забігла в ліс. Дивиться: світиться світло. Прибігає – там мрець лежить у тій хатині. Кася зачинилася в тій хатині, залізла на піч, взяла собі лампу і книжку, читає. Вона мала на собі пацьорки посвячені.
По якімсь часі щось прилітає:
– Уставай, мерлий, будемо живі дерти!
Став один звідти перти, а другий звідси на ту піч. А півень:
– Кукуріку!
Той з того боку смолою розіллявся, а другий з другого – і вже.
Прийшов ксьондз, дівчину висповідав, і вона умерла в тій хатині.
