Жили-були одного разу чоловік із дружиною, і не було у них дітей. Якось увечері зітхнула жінка:
— Ну, хоч би якусь дитинку мати, хай це буде навіть горщик із квіткою!
Дивиться, а на підвіконні квітковий горщик стоїть, а в ньому базилік.
Роки минають — росте базилік, а разом із ним росте й горщик. І став горщик завбільшки з котел, а квітка — з горіховий кущ.
Довелося якось царевичу проходити повз їхній будинок. Побачив він базилік на вікні, і сподобалася царевичу чудова квітка. Постукав він, виглянула на стукіт жінка з вікна. Царевич її й просить:
— Віддай мені квітку, тітонько, нічого не пошкодую, скільки не попросиш!
Задумалася жінка: і горщика шкода, і розбагатіти хочеться, але все-таки віддала квітку за тисячу флоринів. Приніс царевич горщик у палац, поставив його на вікно у своїй кімнаті і почав поливати вранці та ввечері.
А треба вам сказати, що царевич той мав звичай вечеряти наодинці. І того дня, коли він приніс базилік, накрили йому слуги стіл, як завжди, понаставляли різних страв, а потім пішли і залишили царевича одного. Ось поїв-попив царевич, квіткою своєю помилувався, а потім ліг і заснув.
У його головах горіла свічка, а в ногах — лампадка.
Тільки царевич заснув, вийшла з базиліка дівчина — кращої в світі не знайти,— покуштувала вона наїдки, а потім взяла лампадку і поставила її в головах, взяла свічку і переставила її в ноги.
Прокинувся вранці царевич і бачить: наїдки всі з’їдені, лампада зі свічкою переставлені! Не знає, що й подумати: двері на замку! Наступного вечора знову те саме. Тоді вирішив царевич не спати і чатувати непроханого гостя. Бачить, вийшла з базиліка дівчина, красивішої у світі не знайти, поїла-попила, і тільки почала свічку з лампадою місцями міняти, він її за руку і схопив:
— Навіщо ти, ховаєшся, від кого ти ховаєшся?
— Ти мене побачив, – відповідає дівчина, – тобі мною й володіти. Але дивися, нікому мене не показуй!
— Добре, будь по-твоєму,— погодився царевич і наказав слугам з того часу накривати стіл на двох.
Так минуло кілька місяців, і трапилося царевичу вирушити з батьком на війну. Тоді покликав він матір і дав їй такий наказ:
Увечері та вранці квітка поливати,
Кращі страви в кімнаті залишати,
Двері ж завжди на замку тримати.
Сказав царевич тоді дівчині:
— Не засмучуйся, люба, я надовго не затримаюся, скоро буду.
Ось поїхав царевич, а мати справно виконувала його наказ.
Увечері та вранці квітку поливала,
Кращі страви в кімнаті залишала,
Двері ж завжди на замку тримали.
Треба сказати, що наш царевич був заручений з дочкою першого міністра. А відколи з’явилася дівчина з квіткового горщика, перестала подобатися принцу його наречена, перестав він бувати в неї і зовсім забув, ніби й не було в нього ніякої нареченої зовсім!
Дочка міністра губилася в здогадах: нареченого наче підмінили! І ось коли царевич поїхав на війну, дружина міністра з дочкою пішли до царських палат подружитися-покумитися з царицею, а заразом і довідатися, що трапилося в палаці, чому царевич так змінився.
Прийшли, посиділи трохи, а потім пішли гуляти палацом, до кімнат заглядати. А як наблизилися до зачиненої кімнати, дружина міністра штовхнула у бік доньку, та й каже солодким голосом:
— Дозволь, царице, хоч одним оком подивитися.
Цариця відімкнула двері, а міністрова дочка туди забігла! Дивиться: біля вікна, що на море дивилося, дівчина сидить, волосся золотим гребенем розчісує. І якщо волосся з гребеня в море падало, відразу золотою рибкою ставало.
Тут збагнула донька міністра: «Еге, та наречений мій дівчину у своїй кімнаті ховає! Так ось чому він мене знати не хоче!»
Підбігла до дівчини і штовхнула її в море. Та не потонула красуня: проходило в той час сонце на захід, підхопило воно дівчину на свої золоті промені і перенесло красуню прямісінько в будинок своєї матінки.
Ось настав час поливати квітку, відчинила цариця кімнату, а базилік зав’янув! Прийшла ввечері — зовсім засохла квітка! І страв ніхто не торкався! Цариця собі місця не знаходить – джерельною водою квітку поливає, та все даремно!
Тут і батько із сином повернулися. Побіг царевич у кімнату, відімкнув двері і що ж бачить: зав’янув, засох базилік! Заплакав він, заголосив і матері дорікає:
— Чому, матінко, не поливала ти мою квіточку, а покинула її, вона засохла, зів’яла?
— Поливала я його, дитинко, не збагну, що сталося, чому вона засохла!
— Чи чужий хтось приходив до кімнати?
— Нікого чужого, присягаюсь тобі, заходила тільки сюди один раз твоя наречена з матір’ю.
Здогадався тут царевич, що сталося, і з горя тяжко захворів. Хотіла дочка міністра прийти його провідати, але царевич прогнав її геть.
А дівчина з квіткового горщика— живе-живе біля сонця і, щодня, у нього запитує:
— Як там царевич живе? Чи не прийшов ще з війни?
— Ні, не повернувся ще, живи собі спокійно,— відповідало сонце щоразу, але одного разу по-іншому мовило: — Повернувся твій царевич, але вразила його тяжка недуга. Кращі лікарі зрозуміти не можуть, що за хвороба його сушить: не їсть, не п’є, а лежить і дивиться, не відриваючись на сухий базилік. Думаю, недовго йому лишилося жити.
— Сонечко миле,— промовила дівчина,— прошу тебе, завтра вранці, як зберешся з дому, візьми мене з собою. Посвітиш ти царевичу у вікно, впаде промінь на горщик квітковий, я по променю пробіжу, в горщик стрибну.
І все, про що просила дівчина, сонце виконало. Тільки дівчина в квітку увійшла — зазеленів, розцвів базилік і став кращим за колишній. Побачив царевич, що базилік ожив, так і про хворобу свою забув, з ліжка схопився, радіє, сміється, вечора чекає.
Ось і вечір настав. Прийшли слуги, принесли, як завжди, стіл з наїдками, зачинив царевич швиденько двері, вийшла тут дівчина з базиліка — кращої в світі не знайти, — сіла навпроти царевича, і повели вони розмову за розмовою.
Швидко ніч пролетіла, а вранці оголосив царевич про весілля. І жив він зі своєю коханою щасливо довгі роки. А злу доньку міністра з матір’ю вислали геть із міста.
