Жив колись юнак, було йому років двадцять. Батько та мати давно померли, не було в нього ні братів, ні сестер. От і жив він одинаком, обробляючи клаптик землі. Щодня, як тільки зійде сонце, він встає, готує собі їсти, щоб взяти з собою в поле, замикає двері і йде працювати. Додому повертається лише тоді, як сонце вже сховається за гору. А ще ж треба зварити вечерю, випрати одяг, полагодити черевики. За клопотом ніколи було й подумати про своє тяжке життя.
Одного разу, йдучи, з поля додому, юнак знайшов на дорозі мушлю і таку гарну, наче коштовний камінь. Приніс хлопець мушлю додому, пустив його в кадуб з водою, і враз вода в кадубі стала чиста і прозора.
Другого дня хлопець, повернувшись з поля, зайшов у хату і побачив: в кімнаті чисто прибрано, піч витоплено. Підняв кришку казана —страва готова. Здивувався юнак і говорить сам собі:
— Хто це зробив?.. Хто це допоміг мені?.. І хто б це міг бути?.. Двері ж були замкнені…
Оглянувся навкруги, але навіть тіні нічиєї не видно в кімнаті.
Гаразд. Повечеряю, а потім пошукаю, —і він сів їсти. А страва була така запашна, така свіжа і смачна! Попоївши, хлопець, як завжди, прибрав після себе і ліг спати. Раніш бувало тільки ляже він на ліжко, відразу ж засне, а сьогодні крутився з боку на бік та все думав:
— Хто ж це допоміг мені?
Думав аж до півночі, але ніяк не міг відгадати і гаснув.
Заспівали півні, почало сіріти небо. Встав юнак і тільки-но хотів промити рис, щоб зварити на сніданок, аж глядь — під казаном жар червоніє і сніданок уже готовий. Ще більше здивувався він і навіть боязко йому стало.
— Ну хто ж це мені допомагає? — питав він сам себе, оглядаючи кімнату, але в кімнаті не було навіть людської тіні.
— Ну гаразд, попоїм, а тоді подумаю.
Після сніданку юнак навмисне не став підмітати підлогу, носити воду і прибирати за собою, як це він робив раніш, а замкнув двері і пішов на поле. Обідати з собою нічого не брав, тому в час обіду довелось іти додому. Поволі крокуючи стежкою, він мріяв: „Може, вже й обід готовий”.
Але не тільки було зварено обід, а й підметено підлогу, помито посуд. Крім того, його забруднений одяг також був випраний і сушився на бамбуковій жердині, старі черевики стояли полагоджені біля ліжка.
„Щось дивне діється”, подумав юнак, але в чудо все ще не вірив. Мабуть, сусідська бабуся жаліє його і непомітно допомагає йому.
Пішов він до цієї доброї бабусі.
— Бабусю, це ви мені зварили обід і випрали одяг?
— Ні, — відповіла бабуся,— я й своїх справ не встигаю переробити.
— Тоді хто ж все це зробив?
— Не знаю,—відповіла бабуся, не відриваючись від роботи.
Здивувався юнак ще більше, тепер зовсім він нічого не розумів. А страви, що були приготовлені,— такі смачні, ніжні й свіжі.
„Була б у мене дружина, вона б мені допомагала, разом би на полі працювали, розмовляли, сміялись. Як би це було добре”.
Звечора йому не спалося, все думав та думав і, нарешті, коли заспівали треті півні, заснув, веселий та радісний, мабуть, щось придумавши.
Зранку, як і щодня, пішов юнак на поле і, не дочекавшись обідньої пори, поспішив додому, щоб довідатись, хто ж там у нього буває. Відчинивши двері, він побачив: дівчина, в темному одязі, з двома косами, стоїть біля печі і варить обід. Тільки помітила вона, що хтось з’явився в хаті, мерщій кинулась до кадуба, щось шубовснуло—і дівчини не стало.
Розповів юнак про все це старенькій сусідці.
— Це дівчина з мушлі, вона тобі й допомагає,—відповіла бабуся.
— А що ж мені робити?
— Дурненький! Вихід є. Коли дівчина виповзе із своєї мушлі, заховай цю мушлю, і дівчина стане твоєю дружиною.
Подумав юнак, що бабуся вірно говорить, і вирішив не йти на поле, а сховатись за піччю і чекати, поки дівчина вилізе. Сидить він, сидить; вже й день минув і сонце зайшло, зорі все небо всипали, але нічого не видно і не чути. Від довгого сидіння заболіло у юнака в боці, спина прямо нила, в очах почало тьмаритись, в роті пересохло, а в животі аж булькає з голоду. Виліз він із свого сховища, а в кімнаті порожньо, в казані ні макового зернятка, піч не топлена. Зітхнув юнак тяжко і взявся готувати вечерю.
І на другий день не пішов він працювати, а заліз за піч і знову просидів цілий день, доки не зайшло сонце і небо не вкрили зорі, та так нічого й не побачив. Довелося знову самому вечерю варити.
Так пройшов і третій день, четвертий… шостий, а дівчина все не виходила. Подумав юнак, що дівчина, мабуть, розгнівалась на нього, і на сьомий день, втративши надію побачити її, звалив на плечі мотику і пішов на поле.
Глянув він на своє поле і аж злякався: геть усе заросло бур’янами. Взявся юнак полоти, та так завзято працював, що не помітив, як сонечко докотилося до заходу. Тут він згадав, що ще не обідав, та й поспішив додому. Все було так, як сім днів тому: піч витоплена, посуд помитий, а їжа на цей раз здалася йому ще смачнішою.
Пообідавши, юнак знову пішов на поле, але робота вже не так швидко посувалась, як зранку: його тривожили думки про вродливу дівчину з мушлі. Коли він повернувся додому, вечеря вже була готова, але на цей раз їжа була не така смачна і свіжа.
Ранком він знову заліз у своє сховище і просидів, поки сонце не зайшло, поки зорі не всипали небо, поки в животі не почало бурчати, але так нічого й не побачив. Довелося варити вечерю самому.
Знову пішов юнак до бабусі-сусідки.
— Ой бабусю! Більш не прийде дівчина з мушлі,—мовив він сумно.
— Мабуть, вона хоче перевірити, чи ти дійсно працьовитий. Яка ж дівчина піде за ледачого? Якщо ти будеш щодня працювати швидко і добре, то тоді дівчина з мушлі, може, й стане твоєю дружиною.
Послухався юнак бабусиної поради: щодня на полі працював сумлінно, а вдома його вже чекала смачна їжа.
Минуло багато днів. Прокинувсь якось юнак серед ночі. Заспівали треті півні. Коли це в кадубі почулись якісь дивні звуки. Юнак вирішив, що це дівчина з мушлі виходить. Зліз тихенько з ліжка, підійшов до дверей, що вели в кухню, І заглянув туди.
— Ой!—здивувався він.
На його очах підповз молюсок до краю кадуба, виліз із своєї мушлі, струсив з себе воду і перетворився на гарну дівчину з двома довгими косами, яку він бачив першого разу. З радощів юнакові хотілося підстрибнути, але він не ворухнувся і не промовив ні слова, а, затамувавши подих, спостерігав, як дівчина підійшла до печі, набрала рису, промила його водою, поклала в казан і розпалила вогонь.
Прочинив юнак тихенько двері, зайшов до кухні і, відшукавши мушлю, з якої вилізла дівчина, сховав її до кишені. Дівчина тільки тепер почула, що хтось зайшов до кімнати, миттю кинулась до кадуба, та вже було пізно: мушлі не було на місці. Почала вона благати юнака, щоб той віддав її мушлю, але він не схотів.
— Будь моєю дружиною! —сказав він.— Я відразу покохав тебе. Якщо ти згодна, ми будемо разом жити, разом працювати. Як це буде гарно!
Дівчина засоромилась, почервоніла і, нарешті, згодилась.
Так молодий селянин і дівчина з мушлі стали чоловіком та жінкою. Відтоді працювали вони ще краще. Він ходив на поле, а вона вдома готувала їсти, пряла, шила, поралась біля свиней, корови та овець. Жили вони спокійно, радісно та щасливо.
