Хорватська народна казка
Жив собі чоловік та жінка, і не було в них дітей.
Уже й старість підходить, а вони все самі.
«Хоч би жабеня яке-небудь — і то веселіше б жилося»,— не раз було сумно зітхає жінка.
І от якось повертаються вони додому — а в них у хаті… Хто б ви думали? Жабеня на лаві сидить.
І то добре, бо краще з жабеням віку доживати, ніж самотнім нудитися.
Скоро чи поволі, а час минав, і з жабеняти виросла жабка.
І така вже спритна та жабава вдалася, що н хвилини в хаті не всидить, усе по дворі вистрибує.
Старий чоловік цілими днями у винограднику порався, а жінка йому обідати носила.
Але якось вона почала скаржитися, що ноги вже зовсім не ті, ослабли, мовляв, не знас, як і обід чоловікові занесе.
Тут прибігла саме жаба знадвору, а їй було вже чотирнадцять років, та й каже:
— Мамо, ви вже старі, нездужати стали, то давайте я занесу татові обід, а ви тим часом відпочиньте собі.
— Люба моя донечко-жабо,— відказує їй мати,— як же ти понесеш обід, коли ти навіть рук не маєш, щоб горщика тримати?
— А ви поставте мені його на спину й прив’яжіть — якось уже донесу, не журіться.
— Що ж, донечко, спробуй, якщо зможеш.
Мати поставила горщик з обідом їй на спину, прив’язала до лапок і провела з хати.
Понесла жаба обід, до хвіртки дійшла поволі, а далі ніяк — відчинити хвіртки не може, і сяк, і так — не дістає до клямки.
Тоді почала вона батька гукати.
Почув батько, відчинив хвіртку, узяв горщик і сів обідати.
А жаба просить, щоб підсадив він її на черешню.
Батько висадив її, і тут вона почала співати. Виспівує, аж повітря довкола бринить, та так гарно, ніби то віла повабна співає.
А в цих краях саме королевич дичину полював і почув той дивний спів.
Коли пісня скінчилася, він підійшов до старого й запитав, хто це співав так чудово.
Старий батько відповів, що він нікого не бачив і нікого не чув.
Чув, як ворони, пролітаючи в небі, каркали, а більше нічого.
— Дуже прошу вас,— не переставав питатися королевич,— будь ласка, скажіть мені, хто це співав: якщо хлопець — моїм побратимом буде, якщо дівчина — за дружину візьму.
Але старий одно відмагається, мовляв, не знає. Соромно йому, бачте, що дочка в нього жаба.
Поїхав той королевич, так нічого й не дізнавшись.
Другого дня жаба так само принесла старому батькові обід, він її висадив на черешню, і вона знову почала співати.
Приїхав і королевич на полювання — уже навмисне, аби тільки ще раз почути той спів і побачити, хто ж то співає.
А жаба виспівувала мило-любо на черешні, аж луна йшла довкола.
Коли спів її стих, королевич знов підійшов до старого й став допитуватися, хто ж то співав. Але старий і цього разу не сказав йому правди.
— А хто ж вам обід приносив? — запитав його королевич.
— Я сам,— відповів старий.— Пішов додому, але такий утомлений був, що й їсти не схотілося, й ото сюди приніс та тут собі й пообідав.
— Той спів мені серце з грудей виймає,— мовив королевич.— А ви ж, напевне, знаєте, хто це так співає; скажіть мені: якщо хлопець — моїм побратимом буде, якщо дівчина — за дружину візьму.
Старий завагався: сказати чи ні?
— Сказав би я вам, та соромно мені, і вам незручно буде.
— Та кажіть, не бійтеся.
І старий батько розповів, що то співає жаба і що вона — його дочка.
— Скажіть їй, хай зійде на землю,— попросив королевич.
Жаба спустилася на землю і заспівала ще раз. Від щастя в молодого королевича затріпотіло серце в грудях, і він їй каже:
— Будь моєю нареченою. Завтра до палацу мають прийти наречені моїх двох старших братів, і чия наречена принесе найкращу квітку, тому з нас батько обіцяв своє королівство. Приходь і ти як моя наречена й принеси квітку, яку сама обереш.
— Добре, прийду,— відповіла йому жаба,— тільки пришли мені білого півня, я приїду на ньому.
Королевич повернувся додому й прислав їй білого півня. А вона попросила в сонця сонячні шати.
Тільки одягла вона ті шати, як зробилася найкращою в світі красунею.
Підійшла до білого півня — а півень став білим конем. Узяла дівчина в руку пшеничний колосок, сіла на коня й поїхала до королівського палацу.
А там уже зібралися всі сини короля зі своїми нареченими.
Підходить король до нареченої найстаршого сина й питає, яку квітку вона принесла.
А та показує йому троянду.
Підійшов король до нареченої середнього сина й питає, яку квітку вона принесла.
Та простягла йому гвоздику. Обернувся король до нареченої наймолодшого сина, побачив у неї в руці пшеничний колосок та й каже:
— Ти принесла найкращу й найкориснішу квітку: видно, розумієш, що без пшениці жити не можна.
Гарною, отже, господинею будеш.
Бо чого варті горді троянди та пишні гвоздики, коли хліба нема?
Виходь заміж за свого нареченого, мого наймолодшого сина, і я передам йому королівство.
Дівчина так і зробила і стала королевою — такої гарної королеви ще світ не бачив.
