Жив колись давно-давно пан. Він був дуже багатий, нічогісінько не робив і так роз’ївся, що від жиру, здавалося, ось-ось трісне. І хоча був той пан неабиякий скнара, проте й він, зрештою, не витримав і оголосив, що дасть у нагороду три четверті золота тому, хто зможе його вилікувати.
Гаразд. Минали дні, а лікарі не з’являлися. Та ось одного чудового ранку прийшов до пана бідняк по імені Яніс і каже:
— Я вилікую тебе, пане, а за це ти дай мені три четверті золота і свою дочку в дружини.
Спочатку пан нізащо не погоджувався — усе торгувався, щоб лікували його за меншу нагороду, але Яніс твердо стояв на своєму. Що ж, як не виходить інакше, змушений був пан пообіцяти біднякові Янісу заплатити три четверті золота й віддати свою дочку в дружини, коли той вилікує його.
— Приїзди надвечір до мене додому,— сказав Яніс,—там я тебе й почну лікувати.
Гаразд. Після полудня, навіть не дочекавшись вечора, череватий пан був уже в Яніса. Яніс зустрів пана гостинно, запросив до столу й став пригощати усім, що тільки мав. Почастував Яніс пана й саморобним пивом, у яке непомітно підсипав сонного зілля.
Випив пан кухоль пива, закусив телятиною, трохи посидів коло столу, і його потягло на сон. Поклав Яніс пана на свій ослін, і пан заснув. А Яніс у ту ж мить зняв із нього все панське, стяг нові чоботи, взув свої личаки й начепив на пана стару одежину. Тут слід сказати, що Янісів батько був смолярем і вуглярем. Узяв Яніс пана, відніс у смолярню і поклав там —хай спить собі.
Удосвіта, тільки почало сіріти, переодягся Яніс статечним панком і давай будити гладкого пана:
— Ану, ледацюго, вставай, годі спати, час уже й до роботи братися, бо й скибки хліба не заробиш!
Витріщив пан очі, слова не вимовить, а Яніс підняв батога та як уперіщить ним пана. Пан одразу зіскочив на ноги. Загадав Яніс панові смолярню топити. Спочатку пан не міг уторопати, що це все означає: він у старій латаній-перелатаній свиті, в личаках, та ще до всього цього має смолярню топити. Але, діставши кілька разів доброго штурхана, подумав, що це він учора помер, попав у пекло і тепер над ним чорти правлять.
Так і пішло.
День минав за днем, а пан бачив лише статечного панка, котрого сприймав за чорта.
Їв пан тепер тільки черствий хліб, запиваючи водою…
Так непомітно минув рік. Від пайового черева залишилась одна згадка. І такий він стрункий та спритний зробився, що й не впізнати.
Одного вечора Яніс знову підсипав панові сонного зілля, і пан заснув так міцно, що й не чув, як Яніс зняв з нього старе лахміття, вдяг знову в панський одяг і відніс у свою хижку. Там було все так само, як і тоді, коли пан уперше приїхав до Яніса на лікування.
Ранком, не встиг пан ще й прочуматись од сну, як Яніс заходився його будити:
— Вставай, пане, годі спати!
Витріщив пан очі, дивується:
— Скільки ж я спав?
— Ой, довго, — відповів Яніс.— Поки ти спав, я встиг у ліс піти, віників нарізати.
Довго пан не хотів тому вірити, але, уважно оглянувши комірку, побачив, що нічого в ній не змінилося, і повірив.
— Вставай, пане,— каже Яніс,— снідати час!
Устав пан і сам себе не впізнає. Все дивується та радіє, що так добре Яніс вилікував його.
Після сніданку пан повернувся додому, в свій маєток,
Яніс одержав зароблене золото й одружився на пановій дочці.
Пізніше, правда, Яніс розповів панові, як він лікував його. Пан прожив довго, до глибокої старості, і до самої смерті пам’ятав, як важко працювати і хліб заробляти.
