Жив на світі слон, дуже великий, зовсім негарний, але дуже добрий. Звали його Лоні.
Одного разу він пішов гуляти. Йшов, йшов і прийшов до палаючого багаття.
Біля багаття грілася біла качечка, а поруч був ставок, Качиний ставок. І високе полум’я багаття відбивалося в ньому, як у дзеркалі.
Лоні зупинився, щоб помилуватися і на багаття, і на його відображення у воді, і на білу качечку.
Але тут набігла хмаринка і став накрапати дощ. Багаття злякалося.
– Якщо дощ розійдеться, – я загину! – схлипнуло воно.
– Ах, що ти, не плач, – сказала біла качечка, – бо сам себе заллєш сльозами.
Качечку звали Міранда.
– Постараюся, – сказало багаття.
– Не сумуй, друже! – сказав Лоні і подув на вогнище. Вогонь трохи розгорівся і повеселішав.
Але дощ лив все сильніше, і тоді Лоні попросив білу качечку полетіти скоріше до хмарки і сказати їй, що, коли вона не перестане поливати дощем, він, Лоні, дмухне так, дмухне так, що розвіє всю хмару, і від неї ані хмаринки не залишиться.
Міранда полетіла до хмарки і все їй сказала, як велів Лоні.
– Ох, пробач, будь ласка, – сказала хмарка. – Але справа в тому, що, коли я побачила тебе, я подумала: «Качки більш за все люблять плескатися у воді», і я полила тебе дощем. Більше я не буду!
– Дякую! – сказала Міранда і полетіла назад. А хмарка полетіла в інший бік.
Не шкодуючи сил, Лоні дмухав і дмухав на вогонь, і багаття розгорілося ще яскравіше ніж колись.
Він був дуже задоволений, але тепер Міранда засумувала.
– Що з тобою? – запитав її Лоні.
– Я… я… я… так люблю дощик, – зізналася Міранда. – Усі качки люблять.
– Ну, цьому горю легко зарадити, – сказав Лоні. Він опустив хобот у ставок, набрав побільше води і облив качечку справжньою зливою.
Міранда заплескала крилами і закрякала від задоволення.
– Справжній дощ! Навіть краще, ніж дощ! – раділа вона.
Лоні знову опустив хобот у ставок, набрав побільше води і знову полив білу качечку дощем. А потім набрав побільше повітря і подув на багаття.
Але ось прийшов час повертатися йому додому. Лоні сказав «до побачення» і пішов.
Міранда довго дивилася йому вслід, і їй здавалося, що він стає все меншим і меншим.
Нарешті Лоні зовсім зник з очей. Тоді Міранда підкинула у вогонь гілочок, сховала голову під крило і заснула.
Їй приснився Лоні, такий великий, не дуже гарний, але дуже добрий.
