Раз на рік дочка начальника станції в селі Педдінгтон мила дах свого будинку, і сови, які жили на даху, часто падали вниз, тому що дах ставав слизьким.
Совеня Джо вирішило, що, коли наступного разу прийде пора мити дах, він поїде на день в село до бабусі в гості. Йому вже надоїло падати з даху!
Він сів у потяг, який йшов до бабусиної хати. Потяг звали Шервуд, а машиніста – містер Босток.
– У тебе є квиток? – запитав містер Босток совенятко Джо.
– Звичайно! – відповів Джо і показав містерові Бостоку свій квиток.
Вони поїхали.
Як тільки прибули на бабусину станцію, Джо побіг до бабусі. Він прекрасно провів день у бабусі на кухні, і довго бавився з водопровідним краном в «дзюрчить-не-дзюрчить».
Шервуд теж непогано відпочив і заправився вугіллям. А містер Босток пив чай і їв хліб з варенням.
Але він їв не дуже акуратно і забруднив варенням рейки. Тому коли зібралися в зворотню дорогу, Шервуд не міг зрушити з місця – колеса прилипли.
– Ox, – сказав він, але хникати не став. – пуфф! – сказав він. Пуфф-пуфф-пуфф. – Але з місця зрушити не міг.
Містер Босток покликав на допомогу Джо, а Джо свою бабусю. І ось всі разом містер Босток і бабуся, Джо і бабусин кіт, якого звали Том, піднатужилися але … Шервуд як був, так і залишився стояти на місці.
Тут Джо прийшла ідея:
«Коти ж такі облизи!»
І він сказав Тому:
– А чому б тобі не облизати рейки?
Том з великим задоволенням злизав з рейок варення і запив водою.
Коли Джо повернувся додому на станцію Педдінгтон, зірки вже згасли, починався день, і йому страшенно захотілося спати. Адже сови сплять саме вдень.
Він злетів на дах і хотів прочитати на сон грядущий свій улюблений вірш:
Світи, вечірня зіронька.
Але замість цього у нього вийшло:
Світи, Шервудська зірка,
Світи для кішок, і собак,
І для хлопчаків-забіяк,
Прокидайтеся діти швиденько,
А нам, совенятам, спатки пора …
