В Тяжкій, недалеко від Васира, є в лісі велика скеля.
В тій скелі є комора Олекси Довбуша. Там є один менший камінь і в ньому вирубані тисові сходи на ту скелю, що в ній є комора. Бо на ту скелю ніхто би не виліз, хіба лиш тими сходами. Але і ними будь-хто не пішов би. Бо там у дверях, у вході в комору, е такі люди, що якби хтось туди йшов, вони кидали б людину на землю.
Там, у тій скелі є велика комора, а в ній — дзвін, що у великі свята та неділі чути, як дзвонить.
Розказують, що в ту комору проліз якийсь чоловік з Устерік і пішов униз. Та лише увійшов у велику комору, а там сидить білий, як молоко, дід. Той устеріцький чоловік каже: «Я як побачив того діда коло діамантового столу, то задубів».
А дід крикнув на нього: «Ти чого сюди прийшов?» А бідолага не знає від страху, як звідти утекти.
Та тоді як занімів устеріцький чоловік, то сім років нічого не говорив. Аж по семи роках повернулась до нього мова.
Кажуть, що опришки мали повирубувані у скелі заступи. І як куди ішли, то осі заступи закривали іншим каменем так, що ніхто не впізнав би, де є вони.
Розповідають, що 12 опришків, останніх тих, що зимували у тій славній коморі і що знали всі входи там, вбили угорці у Петровім долі. Кажуть, що ці опришки йшли на помсту, а волохи побачили їх, зібрали в ровту та й підстерегли месників на Петровім долі. Як поверталися опришки назад, то волохи із засідки постріляли їх усіх.
І з того часу вже ніхто не жив у тих хатах. І там дзвони дзвонять до сьогодні. Там є великі скарби!
