По схилах гори Доугао спускається довгий-довгий водопад, і здається, наче дівчина стоїть на схилі скелі, а з її голови вниз спадають довгі білі коси. Місцеві жителі називають цей водопад Сивоволосий потік.
Ось що розповідають люди про цей водопад. Колись біля гори Доугао зовсім не було води. Дощі зрошували поля, дощову воду збирали люди також і для їжі. А коли дощів не було, доводилося ходити по воду за сім лі до струмка, і тому вода цінувалася на рівні з маслом.
В селі, поблизу гори, жила дівчина. У дівчини цієї коси були чорні-чорні та довгі, аж до п’ят. Дівчина закручувала їх на голові, але там вони не вміщались І завжди, обмотавшись навколо шиї, спадали по спині. За це дівчину прозвали Чан Фа-мей —Довговолоса Мей.
Вдома у Мей була стара хвора мати, і дівчині самій доводилось заробляти на життя, вигодовуючи поросят.
Зранку Чан Фа-мей накручувала своє волосся на голову та шию і ходила за сім лі по воду, потім ішла на гору Доугао по зілля. Так у клопотах минав день.
Одного дня Чан Фа-мей наділа на спину бамбукову корзину і пішла по зілля. Піднімаючись по кам’яному схилу, вона раптом побачила редьку, що росла в скелі. Листя таке зелене, прямо дивно.
„Вирву та віднесу додому,—подумала дівчина,—мабуть, дуже смачна”.
Схопила вона редьку за листя і смикнула—червона редька розміром з чайну чашку опинилась у неї в руках, а в кам’яній стінці з’явився круглий отвір, звідки бризнув струмок чистої-пречистої води. Раптом щось свиснуло, редька вирвалась у дівчини з рук і знову затулила отвір. Води не стало.
Пересохло в роті у Чан Фа-мей, захотілось їй пити. Вона знову смикнула редьку, і з дірки знову потекла вода. Дівчина нахилилась до струмка, кілька разів ковтнула води. Вода була така свіжа, аж солодка, ніби фруктовий сік. Та тільки Чан Фа-мей відірвалася від струмка, як корінець редьки знову вирвався у неї з рук і з свистом редька стала на своє місце. Води знову не стало.
Дівчина стояла біля скелі і дивувалась. Враз знявся вихор, підхопив він Чан Фа-мей і поніс до печери.
А в печері сидить на великому камені чоловік, увесь вкритий рудим волоссям.
— Я відкрив тобі таємницю гірського струмка,—промовив чоловік суворим голосом,—але ти про це нікому не говори, а коли скажеш і хто-небудь інший прийде до струмка по воду, я вб’ю тебе, бо я дух гір. Запам’ятала?
Знову піднявся вихор і відніс дівчину до підніжжя гори. З тривогою на серці повернулася Чан Фа-мей додому. Не сміла вона розповісти про струмок матері, а тим більше селянам. Від однієї згадки про страшного рудоволосого чоловіка вона вся починала тремтіти.
Тяжко стало дівчині. Раніш весела і життєрадісна, тепер вона була засмучена, мовчазна. Перед її очима сухим груддям поставала рілля на полях, пожовклі стебла хлібів…
Всі на селі, від старого до малого, носили щодня воду з струмка, який був за сім лі. Люди обливалися потом від такої роботи, тяжко дихали від утоми.
І вирішила Чан Фа-мей розповісти селянам, що на горі Доугао є джерело, тільки треба вирвати редьку, порубати її, потім пробити велику дірку, і звідти з шумом побіжить вода. Розкрила вона рота і промовила:
— На горі Доугао є…—але тут згадала про страшного рудоволосого чоловіка, і мову їй зразу ж відібрало.
Ще більше затужила дівчина. Їсти не їсть, пити не п’є, слова не вимовить, зовсім стала, як очманіла: очі, раніш веселі, згасли, рожеві щоки помарніли, коси, колись чорні і довгі, стали сивими.
Взяла мати дочку за руку та й питає:
— Дитино моя, що в тебе болить?
Поглянуть сільські жінки на її посивілі коси і теж спитають:
— Що болить у тебе, дитинко?
Та мовчить Чан Фа-мей, не говорить ні слова.
Минає день за днем, за місяцем минає місяць. Зовсім сивими стали її коси, і немає у дівчини охоти ні розчісувати їх, ні заплітати; розпустилися вони по плечах, як у русалки.
— Ой! Яке диво! Така молоденька, а вся голова сива!— говорили люди.
Днями простоювала дівчина біля воріт, дивлячись на людей і говорячи собі під ніс:
— На горі Доугао є…—тут вона прикушувала губу аж до крові і більше не говорила ні слова.
Стоїть вона якось біля воріт і бачить: старий сивенький дідусь несе на коромислі воду з струмка, що за сім лі від села. Обережно дідусь переступає з ноги на ногу та раптом зачепився за камінь і впав. Розлилася вода, побилися відра, а сам дідусь зламав ногу, потекла кров з рани.
Підбігла Чан Фа-мей до дідуся, підвела його, відірвала шматок тканини від свого плаття, перев’язала дідусеві рану. Стогне дідусь, заплющив очі, забігали зморшки у нього на обличчі.
І говорить тут дівчина сама собі:
— Чан Фа-мей, ти боїшся смерті! А через твоє боягузтво земля на полях скоро зовсім пересохне, стебла хліба згинуть! Через твою полохливість всі люди обливаються потом, ледве дихають! Ти боїшся, а старий дідусь переломив ногу! Ти, ти…
Дівчина вдарила себе по голові: не може вона більше терпіти!
— Дідусю!—крикнула вона.—На горі Доугао є джерело! Треба тільки вирвати редьку, порубати її, потім пробити велику дірку, і звідти з шумом водапобіжить. Правда, правда, дідусю! Я на власні очі бачила!—і, не чекаючи, поки дідусь відповість їй, вона підвела ся, розпустила свої сиві коси і, як навіжена, побігла селом, викрикуючи:
— На горі Доугао є джерело! Треба тільки вирвати редьку, порубати її, потім пробити велику дірку—і звідти з шумом вода побіжить. Правду, правду я кажу! Я на власні очі бачила! Скоріш, люди, за мною!
І тут вона розповіла, як знайшла джерело, а про те, що їй говорив дух гір, промовчала.
Давно знали односельчани, яке добре серце в цієї дівчини, і тому повірили в її слова. Взяли вони ножі та ломи і слідом за нею пішли на гору, полізли на скелю.
Схопила Чан Фа-мей двома руками редьку і кинула її на камінь.
— Рубайте, люди, цю редьку. Мерщій! Рубайте! Накинулись люди з ножами на червону редьку і посікли її на дрібні шматочки.
Побігла вода з джерела, але дірка була невелика, завширшки з чайну чашку, вода зовсім поволі біжить.
— Бийте ломами!—закричала Чан Фа-мей. —Мерщій розширте дірку! Бийте! Бийте!
Кілька ломів вдарило разом, і вмить дірка розширилась і стала як тарілка. Вдарили ще—стала як відро, а ще трохи згодом—як діжка.
З веселим шумом побігла вода з гори вниз.
Загукали, засміялися селяни від радощів.
І раптом знявся вихор, Чан Фа-мей не стало. Але всі погляди були спрямовані на струмок, і ніхто не звернув уваги на те, куди поділася дівчина.
— А де Чан Фа-мей?—спитав нарешті хтось.
— Мабуть, додому пішла, щоб розповісти про радісну звістку хворій неньці!—відповіли йому.
Радісні люди спускалися з гір, але дівчина не йшла додому, в цей час вона вже була в лапах духа гір. Схопив її вихор і приніс в печеру.
— Я велів тобі не розповідати нікому,—почав голосно лаятись дух гір,—а ти привела з собою цілу громаду людей, які посікли червону редьку, пробили дірку. Тепер я тебе вб’ю!
Чан Фа-мей, розпускаючи сиве волосся, спокійно відповіла:
— За людей я готова вмерти! Заскреготав дух гір зубами.
— Ні, я не дозволю тобі спокійно померти. Стоятимеш ти у мене на скелі, а вода з джерела буде падати на тебе, довго ти будеш мучитись!
За людей я й на це згодна,—спокійно відповіла дівчина,—тільки я прошу дозволити мені сходити додому, попросити людей, щоб вони доглядали мою матір і годували моїх поросят.
— Гаразд, дозволяю,—відповів дух гір, трохи подумавши,— але якщо ти не прийдеш, я закрию воду і знищу всіх людей у селі. А коли повернешся, то станеш сама на скелі так, щоб вода на тебе падала, а мене більше не турбуй.
Дівчина хитнула головою
Схопив вихор дівчину і виніс з печери до підніжжя гори.
Подивилася Чан Фа-мей, як весело біжить вода, як вона зрошує поля, як зазеленіли лани, усміхнулась, а потім весело й голосно засміялась.
Прийшовши додому, вона не могла розказати матері всієї правди, бо мати може померти від такої новини.
— Мамо, з гори Доугао побіг струмок, тепер наше село не страждатиме від засухи,—сказала вона, а потім додала:—Мамо, подружки з сусіднього села запросили мене на кілька днів до себе на погулянки. Я попрохаю сусідку, щоб вона допомагала тобі й доглядала поросят.
— Добре, — відповіла усміхнена мати.
Збігала Чан Фа-мей до сусідки, домовилася з нею, повернулась до хати, погладила матір по лицю і мовила:
— Матусю, я прийду не раніш як через десять днів. Ти…
— Гуляй, гуляй, доню! Сусідка— людина хороша, вона допоможе мені.
Дівчина ще раз погладила матір по лицю, по руці; в очах її з’явилися сльози. Потім вона побігла до поросят, почухала їм голови, погладила їх і заплакала.
Вийшовши за ворота, вона крикнула:
— Мамо, я пішла!
Не чекаючи відповіді, Чан Фа-мей закинула коси назад і пішла на гору.
Напівдорозі від села до гори ріс крислатий широколистий фікус. Дівчина завжди сідала під цим деревом на камінь трохи перепочити в тіні. На цей раз, підійшовши до дерева, вона погладила стовбур і промовила:
— Фікусе, більш ніколи не прийду я відпочити в тіні твоїх віт.
Раптом з-за стовбура вийшов високий дідусь. Волосся на голові чорне, борода в нього чорна, одягнений в чорне вбрання.
— Мені все відомо,—промовив дідусь,—ти хороша дівчина, я хочу врятувати тебе. Я висік з каменя дівчину, подібну до тебе. Іди сюди за дерево, поглянь!
Обійшла Чан Фа-мей кругом стовбура, бачить: стоїть вирізьблена з каменя дівчина, дуже схожа на неї, тільки кіс немає.
— Дух гір вимагає, щоб ти стала на скелі і щоб вода падала на тебе; тяжко знести таку кару. Я віднесу цю кам’яну дівчину на скелю і поставлю замість тебе. Мені лише бракує довгих сивих кіс. Потерпи, дівчино, я вирву твої сиві коси і прикріплю їх до голови кам’яної постаті. І сам дух гір нічого не дізнається.
Дідусь тут же почав висмикувати з її голови волосину за волосиною і переносити їх на голову кам’яної дівчини. Прямо диво, вони зразу ж там приростали.
Голова у Чан Фа-мей стала зовсім лисою, а у кам’яної дівчини вкрилася довгим сивим волоссям.
— Іди, дівчино, додому,—сказав дідусь, усміхаючись,— тепер на ваших полях досить води, тільки обробляйте свої лани добре, і життя ваше поступово покращає.
Дідусь взяв кам’яну дівчину і полетів на гору. Там він поставив кам’яну постать так, щоб вода спадала на неї. Вода падала на кам’яну дівчину і по довгих сивих косах стікала вниз.
— Хо! Сивоволосий потік! Сивоволосий потік!
Чан Фа-мей стояла остовпівши біля дерева і раптом відчула, що в неї на голові щось росте. Вона поторкала рукою—на голові з’явилось волосся! Дівчина смикнула пасмо до себе.
— Ой! Яке чорне, чорне!
Зраділа Чан Фа-мей і аж затанцювала. Довго ще вона стояла під деревом, але дідусь не повертався. Раптом знявся вітер, зашелестіло листя на дереві, і вона почула голос.
— Чан Фа-мей! Дух гір ні про що не здогадується. Іди спокійно додому!
Дівчина поглянула на довгі пасма Сивоволосого водопаду, потім на зелені поля хлібів біля підніжжя гори, на щасливих людей на полях, закинула назад свої довгі чорні коси і повільно пішла додому.
