Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.
В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.
Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище чаїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.
Та от урешті уклали львів’яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.
Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.
Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.
Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.
І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.
Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.
Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б, його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум’ям.
– Знаєте що, – сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.
– Що ти говориш? – здивувався той. – Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.
– Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.
І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову лляного прядива накласти й віночок вчепити.
– Боже мій! – жахнувся посланець, котрий мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон нас усіх тоді заб’є, коли викриє обман!
– Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо.
І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.
Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло йому в очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.
Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.
Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м’ясцем. З цією п’янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.
На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.
Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав із собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.
