Сиділи якось двоє закоханих на березі озера. Раптом над ними дзвінко заспівали дві пташки. Юнак та дівчина прислухалися.
– Які чудові голоси у цих пташок! – сказала дівчина.
– Твій голос ще ніжніший, – відповів юнак. – Жодні дрозди не зрівняються з тобою.
– Ти хотів сказати шпаки.
– Звичайно, шпаки, якщо тобі так більше подобається, – сказав юнак.
Хіба хтось на його місці відповів би інакше?
– Ні-ні, – швидко сказала дівчина. – Якщо ти кажеш, що це дрозди, то нехай будуть дрозди.
Тут вони глянули один на одного і забули і про дроздів, і про шпаків, і про все на світі.
Незабаром закохані одружилися і зажили душу в душу.
Минув рівно рік з дня їхнього весілля. Заради такого свята жінка вирішила спекти пиріг. Поки пиріг пікся, чоловік пішов випити стаканчик виноградного соку. Але тільки він дійшов до крамниці, як назустріч йому попався старий, весь обвішаний клітками, в яких на тоненьких жердинках стрибали різнокольорові птахи.
«До речі, – подумав чоловік. – Порадую жінку, куплю їй подарунок».
І він крикнув:
– Гей, що просиш за пару пташок у зеленій клітці?
Пташки коштували чотири сольді. Але продавець відповів:
– Шість сольді, синьйоре. На те він і був продавцем.
– Два сольді, – сказав чоловік.
На те він був покупцем. Зійшлися, звісно, на чотирьох.
– Беріть, синьйоре, ці пташки принесуть у ваш дім щастя, – сказав продавець, передаючи клітку чоловікові.
Чоловік узяв клітку, випив склянку соку та пішов додому.
Тим часом дружина чисто прибрала в будинку і вбралася у свою найкращу сукню. Тут і пиріг прохолов. Тільки вона поставила його на стіл, як чоловік відчинив двері і крикнув з порога:
– Подивися, жінко, який я приніс тобі подарунок. Які гарні дрозди?
– Гарні, – відповіла обрадувана дружина. – Тільки це не дрозди, а шпаки.
– Ні, дрозди! – Заперечив чоловік.
– Ні, шпаки! – заперечила дружина.
– Дрозди! – стояв на своєму чоловік.
– Шпаки! Шпаки! Шпаки! – затупала ногами дружина.
– Ага, раз шпаки, то піду продам моїх дроздів на базарі! – Закричав втративший терпіння чоловік.
Тут жінка вчепилася в клітку.
– Шпаки не твої, а мої! Ти подарував їх мені.
– Але я подарував тобі дроздів, – відповів чоловік і потягнув клітку до себе.
Клітка затріщала і розламалася. Пташки випурхнули у вікно і відлетіли. Жінка голосно заплакала.
– Навіщо ти випустив моїх шпаків! – Закричала вона.
– Якби не ти, дрозди б не повтікали! – Закричав чоловік.
Помирилися вони лише надвечір, коли скінчився святковий день – річниця їхнього весілля.
Триста шістдесят чотири дні вони не могли натішитися один на одного.
Пролетів рік, настала друга річниця весілля.
Цього разу чоловік подарував жінці букет квітів. Дружина поставила квіти у воду, поцілувала чоловіка, а потім вони сіли за святковий стіл.
– А пам’ятаєш, – сказала посміхаючись дружина, – як рік тому ми посварилися через дрібницю – через пару шпаків?
– Дуже дурна сварка, – відповів чоловік. – Але все-таки, люба жінко, то були не шпаки, а дрозди.
– Шпаки! – сказала дружина.
– Дрозди! – сказав чоловік.
– Ні, шпаки! – Заперечила дружина, – Ні, дрозди! – Заперечив чоловік. І все розпочалося спочатку.
Так у них і повелося: весь рік живуть у повній злагоді, а настане річниця весілля – неодмінно посваряться.
Час у казці минає швидко. У дружини з’явилися зморшки навколо очей, у чоловіка засрібрилися скроні.
У двадцяту річницю весілля дружина сказала чоловікові:
– Сьогодні я не стану пекти пиріг. День такий гарний, підемо погуляємо.
Вони вийшли з дому і пішли, куди очі дивляться. Ішли, йшли і прийшли до того самого озера, до того самого місця, де сиділи двадцять років тому.
– Відпочинемо? – Запитав чоловік.
– Відпочинемо, – відповіла дружина.
І вони сіли під тим самим деревом. Раптом над їхніми головами заспівали два птахи. Може, і не ті самі, але такі самі.
– А пам’ятаєш, – сказала жінка, – як перед нашим весіллям ми слухали тут з тобою шпаків?
– Хіба я можу забути таких чудових дроздів! – відповів чоловік.
Вони подивилися один на одного і засміялися. Виявилося, що не так уже й важко, щоб дружина поступилася чоловікові, а чоловік поступився жінці.
З того часу вони ніколи не сварилися, навіть у річницю весілля.
