Давно колись народився хлопчик, а батько його одразу помер. Недовго й мати жила. А на небі стала вона буйволицею. Щодня спускалася вона на землю пастися і як могла наглядала за сином.
Добра батько й мати синові не лишили, бо жили бідно, і він змалечку мусив пасти худобу.
Підріс хлопець, і вирішила мати йому хорошу дружину підшукати – коли довелося дитинство пробідувати, то хоч у подружжі нехай зазнає він щастя. Якось шепнула вона синові: такого й такого дня спустяться з неба три пташки, обернуться на красунь і підуть купатися в ставку, а крила свої на березі залишать. Червона пташка – то жінка Нічного Світила, золотиста – його невістка, а барвиста – то його сьома, найменша дочка. Барвисті крила хай він сховає – і стане тоді дочка Нічного Світила його жінкою.
Дивиться хлопець на красунь, що купалися, милується ними. Найдужче йому сподобалася червона пташка. Її крила він і сховав.
Накупалася, наплавалася червона пташка, стала свої крила шукати, а їх ніде немає. Спитала вона в хлопця, а він оддавати крила не хоче. Тоді
червона пташка обернулася на півня й стала на хлопця наскакувати. Хлопець головою хитає, крила не віддає. Тоді обернулася червона пташка на буйволицю і наставляє на нього роги. Та він усе одно крила не віддає. Обернулася тоді червона пташка на величезну скелю, нависла над хлопцем – ось-ось упаде й розчавить. Злякався він і повернув червоній пташці крила.
Наступного дня знову прийшов він до озера помилуватися на красунь. Цього разу, коли вони купалися, сховав хлопець золотисті крила. Вийшла золотиста пташка на берег, просить віддати їй крила, а він не хоче оддавати. Обернулася золотиста пташка на півня, грізно наскакує на хлопця. А хлопцеві байдуже. Обернулася на буйволицю – рогами теж хлопця не злякала. Обернулася вона на величезну скелю – хлопець махнув рукою й віддав їй золотисті крила.
На третій день він сховав барвисті крила. Скільки не просила пташка віддати їх, хлопець не віддавав. Перекидалася пташка на різних звірів, та все було марно.
Обридло червоній і золотистій пташкам чекати, знялись вони та й полетіли.
Так стала пташка з барвистим пір’ям дружиною хлопця-сироти.
Буйволиця подарувала їм барабан.
– Повісьте його за хатою. Як нужда настане, вдарте тричі – я прийду вам на поміч.
І ще порадила синові:
– Жінці довіряй, та за нею наглядай!
Відтоді вона більше не спускалася на землю.
Незабаром народилося в подружжя двоє синів. Стали вони синів по черзі глядіти і по черзі в полі працювати. Коли вдома батько залишався, діставав він крила і дозволяв дітям гратися. А коли вдома була мати, діти тільки плакали. Дізналася мати, що батько дає їм крила погратися. Розпитала дітей, і вони показали, де крила були сховані.
Дуже зраділа мати – вона вже давно скучала за батьківським домом. Почепила вона крила та разом із дітьми й хатою злетіла на небо.
Повернувся з поля чоловік – нічого не второпає: від хати тільки слід на землі залишився, а від жінки й дітей і сліду немає. Не одразу збагнув він, що сталося, а тоді побачив барабан, що мати йому подарувала, згадав материні слова, підійшов до барабана і тричі вдарив.
Мати тут же спустилася на землю. Вона й досі була буйволицею. Син нарізав їй трави, а потім розповів про своє горе.
Посадила його мати собі на спину й винесла на небо. Бачить хлопець: біжать троє хлопчиків. Перший хлопчик – незнайомий, другий – теж, а в третьому він упізнав свого сина. Гуляє собі, а про батька й не думає… Узяв батько та й ляснув сина. Той голосно заплакав. Одразу прилетіла мати-пташка з барвистим пір’ям. Сіла біля сина. Дивиться – й очам своїм не вірить: виходить, сина вдарив не хтось там, а її чоловік! Привела вона чоловіка в дім, сховала в своїх покоях і звеліла не виходити, щоб ніхто нічого не знав. Однак від її батька – Нічного Світила – хіба щось приховаєш! Став він розпитувати дочку, що то за гість.
Довелося признатися, що це її чоловік із земного світу, прийшов її провідати.
– Його зараз немає – повів ваших онуків ставити пастки на дичину,– так закінчила вона свою розповідь.
Наказав Нічне Світило, коли зять повернеться, запросити його до тестя чаю попити, побесідувати.
А барвиста пташка знала, що батько не любить її чоловіка, і здогадалася, що він замислив щось лихе.
– Як підеш до батька в гості,– мовила вона до чоловіка,– то не пий чаю, тільки дмухай на нього. Я перекинуся на шуліку, а ти відразу кричи, що прилетів птах-злодій, хоче щось украсти. Батько підхопиться, стане шуліку виганяти, а ти чай зі своєї чашки тим часом і вилий.
Пішов хлопець у гості до тестя і зробив усе так, як жінка звеліла. Повернувся живий-здоровий.
Тесть незабаром навідався до дочки – хотів дізнатися, чи не помер уже зять від отрути, якої він насипав у чай.
А дочка й каже:
– Чоловік із дітьми пішов пастки ставити.
– Як вернеться,– мовив Нічне Світло,– нехай до мене зайде, посидимо з ним, погомонимо, нудьгу розвіємо.
Довелося хлопцеві вдруге до тестя завітати. Той його гостинно зустрів, став частувати вином, але хлопець і цього разу зробив так, як жінка радила: навіть не пригубив вина – і лишився живий.
Розлютився тесть. Перестав і їсти, і спати. «Щоб моя дочка та жила з простим смертним? Не бувати цьому!» – вирішив він.
Звелів він зятю піти до мавп і попросити в них на свято барабан. Як почула про це жінка, заплакала. Побачив старший брат, що в неї очі позапухали від сліз, спитав, чим вона журиться. Вона розказала, і брат надумав одвести від неї біду.
– Захопи з собою мішок горіхів,– сказав він хлопцеві.– Тоді мавпи віддадуть барабан. Тільки якщо попросять тебе грати, не бери в руки сопілки. З одного кінця вона вмочена в отруту.
Барвиста пташка дала хлопцеві свою сопілку й наказала вигравати на ній тільки одну пісеньку:
Як із неба хлюпонуть три відерця чаю –
На землі радіє люд: все весна вклечає.
Три відерця виллють з неба холоднющої води –
Настає негода, в поле більше не ходи.
Хлопець так і зробив: подарував мавпам мішок горіхів, на своїй сопілці їм пограв. Повернувся живий-здоровий, ще й барабан приніс. Закінчилося свято – він поніс назад мавпам барабан.
А Нічне Світило знову дочці каже:
– Повернеться зять стомлений, скажи, щоб до мене зазирнув, почастую його вином і м’ясом.
Тільки-но ввійшов хлопець до тестя, знову чорний шуліка влетів. Хлопець ні до питва, ні до їжі не доторкнувся – все викинув.
Нічне Світило засумнівався в своїй отруті. «Не інакше, як від часу отрута вивітрилася»,– подумав він і вирішив для проби випити.
Випив – і тут же помер. Розбився Нічне Світило на дрібнюсінькі скалочки, і стали ті скалочки падати на землю. Ми й досі бачимо, як вони падають.
