В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ні хвилинки спокою та ще й жінка замість язика мала бритву в роті.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новин кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
– Скільки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
їй дають ринського, а вона каже:
– Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
– Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
– Сідайте, добрий чоловіче, – привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
– Йой, ми вас чекали! – І жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував газдині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу’. Жінка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
– А я звідки знала? – сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
– У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
– Красно дякую, – поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі.
Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
– Най буде, беріть!
– Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на ^ шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами. Пригода побачив мальований віз і попросив:
– Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і – щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
– Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
