В одного цісаря служив за риболовця бідний парубок, що називався Герасимом. Він жив далеко від палацу, але кожного ранку встигав принести риби на цісарську кухню. Якось уночі слуга пішов до річки, закинув у воду нападку і почав тягнути. Тягне, тягне аж почервонів, а наладку якби прив’язало! З гіркою бідою витягнув її. Дивиться й очам своїм не вірить: в сіті – золота риба і така велика, наче дівчина.
– Яка ти файна, рибко! – сказав Герасим.– Я тебе не понесу до цісаря, а залишу собі.
Вернувся додому, видовбав із явора корито, налив води й пустив туди рибу. Потім пішов ще раз до річки і наловив для цісаря звичайної рибки. Відніс її до палацу, віддав кухареві й борзенько додому. Став на порозі та й застиг. Перед ним дивина: долівка підметена, ложки й миски помиті, а на столі з гарячої кулеші пара йде! Та золота риба у кориті весело хлюпає хвостом.
«Мой, мой, мой, хто б це міг зайти до моєї хатн і все тут поробити, як добра газдинька?»–подумав Герасим.
Другого дня Герасим відніс цісареві рибу і знову знайшов дома незвичайпий порядок: хата була заметена, миски й ложки помиті, полуденок чекав на столі.
Герасим сів за стіл і сам до себе каже:
– Зараз пообідаю і піду аж до завтра на річку. Наловлю багато риби. Дрібна буде для цісаря, а велику понесу на ярмарок, бо треба мені грошей.
Та після обіду Герасим замкнув хату і дивиться в щілину, що буде робити його золота риба. А вона ударила хвостом і зробилася дівчиною-красунею, яку лише на образах малюють. Золоте волосся спадало на плечі, а її горботка – все блись та блись цяточками.
Дівчина помила баняки, позамітала в хаті, випрала Герасимові сорочку і сіла перед люстерком заплітати золоту косу. Легінь не міг більше стояти під дверима. Він забіг до хати. А дівчина навіть не злякалася і не засоромилася. Вона сказала:
– Добре, що прийшов і застав мене дівчиною. Якби сьогодні ти мене не вздрів такою, як я є, то була би ціле життя рибою, а не дівчиною.
Герасим і не знав, що має казати. Нарешті питає:
– Як тебе зовуть?
– Настунею,– відповіла дівчина.
Посідали на лаві. Риболовець каже:
– Будь моєю жінкою! Справлю таке весілля, що чутка про нього піде аж на край світу! Сам цісар у нас буде танцювати!
– Стану тобі жінкою. Але… Поклич на весілля всіх, хто тобі милий, тільки цісаря не клич.
– Та як мені не кликати цісаря, коли я у нього на службі?
– Не клич, бо будеш мати велику гризоту.
– Чому?
– Як мене не послухаєш, то дізнаєшся.
Лагодяться вони до весілля. Герасим повагався, та пішов до цісаря.
– Прийдіть, вельможний цісарю, до мене на весілля.
– Аякже, прийду,– погодився той.
І почали сходитися гості. Ще здалеку показався цісар зі своїми міністрами. А молода побігла до хати і почала просити Герасима:
– Замкни мене на ключ. Як хтось буде питати, скажи, що я заслабла.
Молодий замкнув її в комору. Музики заграли, гості заспівали і загойкали. Вони так скакали, що аж віхті з постолів летіли. Та цісар спитав:
– Герасиме, чому на весіллі нема молодої?
– Вона заслабла, світлий цісарю.
– Я хочу її видіти й слабу.
– І ми хочемо! – закричали гості.
Що мав робити бідний Герасим? Як не показати цісареві свою молоду? І відімкнув двері до комори. Цісар увійшов, а за ним і гості. Всі затулили очі, бо дівчина стояла така ясна, як сонце.
Але цісар раптом заскреготав зубами і крикнув на міністрів:
– Ану, збирайтеся додому!
Сіли у карети і тільки закурилося за ними.
Цісар ніяк не міг утихомиритися: чому це якийсь дрантивий риболовець має мати жінку – файнішу, як у нього. Е, ні, так не буде!
Минуло кілька днів. Цісар закликав Герасима й каже:
– Я хочу зробити велику забаву. А на ту забаву мусить приїхати Люципер у вогненній кареті. Іди, риболовне, за ним.
– Але де його знайду, вельможний цісарю?
– Коли зміг знайти жінку, файнішу від моєї, то й Люципера знайдеш!
– Я навіть не знаю, якою дорогою йти.
– Дороги в пекло не питають,– розсердився цісар.– Як не покличеш Люципера, твоя жінка стане моєю.
Герасим вернувся додому й дуже засумував. Настуня питає:
– Чого ти зажурився?
– Як мені не журитися, коли цісар сказав, аби я йшов просити самого Люципера до нього на забаву.
– Не гризися, милий. Лягай собі спати, а вранці буде видно…
Герасим ліг і заснув. Жінка вийшла надвір, сплеснула в долоні. Перед нею, як з-під землі, з’явився білий кінь.
– Що хочеш, люба сестро? – спитав кінь.
– Ой, понеси, братчику, мого чоловіка до Люципера.
– Чого?
– Най попросить Люципера, аби прийшов зі своїми міністрами до цісаря на забаву.
– Зроблю, сестричко, так, як хочеш…
Тут кінь узяв сплячого Герасима в сідло і полетів із ним, як біла нитка, в пекло.
Перед самою брамою до пекла Герасим прокинувся.
– Хто ти такий? Чого сюди прийшов? – спитав його Люципер.
– Я риболовець Герасим. Мій світлий монарха за вводі в таке, аби-сьте, найтемніший цісарю Люципере, прийшли до нього на забаву. А якщо не прийдете, то мій світлий цісар відбере від мене жінку.
– Файно, прийдемо. Але скажи своєму монарсі, най виоре цілу чвертку поля чорними, як ворони, бичками-близнюками. Най засіє ораницю гречкою. А як збере урожай, то най змолотить гречку і зварить мені кашу. Потім най заріже муху й комара і зробить із них для моїх міністрів сімсот метрів ковбаси, а сім кусаків м’яса, аби залишилося ще нам на дорогу.
– Добре, так скажу,– відповів Герасим і сів на білого коня.
Вернувся він на землю. Увійшов у хату, але жінки не застав. І пішов до цісаря:
– Я був у Люципера…
– Що він тобі сказав?
– Обіцяв прийти, вельможний цісарю, на твою забаву. Але просив виорати чвертку поля чорними, як ворони, бичками-близнюками, посіяти гречку, а з її врожаю зварити баняк каші. Потім маєш зарізати муху і комарика й зробити його міністрам сімсот метрів ковбаси, а сім кусаків м’яса лишити на дорогу.
Цісар крикнув:
– Брешеш, риболовне!
– Бігме, світлий монархо, чисту правду кажу.
Цісар витрутив Герасима з палацу й запер до темниці.
Сидить бідняк один день, другий, третій… Люципер зготувався із міністрами до світлого цісаря на велику забаву. Сказав старшому міністрові:
– Підемо спочатку подивитися, що робить риболовець, який був у мене на білому коні.
Спинилися перед хатою Герасима. Люципер гукнув:
– Е-ей, чоловіче!
З хати ані мур-мур.
– Найтемніший цісарю,– сказав один маленький чортик,– риболовець сидить у темниці.
– А де та темниця?
– У цісарському палаці.
Підійшли до темниці. Люципер сказав старшому міністрові:
– Удар по цих мурах, най вони розпадуться.
Міністр гепнув копитом по мурах, і вони розсипалися на дрібний пісок. Риболовець сидів у кутку і вже ледве дихав.
– Чого ти тут? – спитав його Люципер.
– Мене дав заперти наш світлий цісар.
– А де твоя жінка?
– Мій світлий цісар десь сховав її.
– Вставай, зайдемо до монархи.
Зайшли до палацу. Найтемніший цісар спитав світлого цісаря:
– Ти мені приготував такий обід, як я казав?
Світлий цісар відповів:
– Братчику любий, та хіба я можу такий обід злагодити?
– Не годен, кажеш? А жінку від Герасима годен забирати? Чому її забрав?
– Бо вона файніша від моєї. Хіба може якийсь риболовець мати файнішу жінку, як має сам цісар?
Люципер ударив копитом у підлогу і крикнув:
– Уклякай! – потім до риболовця: – І ти коло нього!
Бонн уклякли. Люципер зняв корону із голови цісаря
й поклав її на голову Герасима. Потім сказав своїм міністрам:
– Приженіть сюди сто псів.
За хвильку зграя псів була у палаці.
– Ану грайте марш старому цісареві! – сказав Люципер псам.
Сто псів утяли марша, а Люципер вивів світлого цісаря до сходів і дав йому під зад копняка. Той полетів, аж носом запоров.
А Герасим знайшов свою жінку, підвів до престолу й поклав їй на голову цісарський вінець.
І для казки так настав кінець.
