Жили-були два коні: панський та селянський. І дуже вони товаришували – де не зустрінуться, ніяк наговоритися не можуть. Але одного разу панський кінь образив селянського.
– Ти, – каже, – не породистий. Мене в карету на ресорах запрягають, а тебе у віз, у плуг та в борону. Тебе, буває, і соломою годують, а мене – одним ячменем. Подивися на мої ноги. Бачиш, які вони гарні, які стрункі! На копитах ні цятки, а в тебе вони всі в землі! У тебе шия похилена, а в мене, вигнута, як у лебедя! Шерсть у мене блищить, як шовкова, а в тебе вона вся мокра від поту! І на лобі у мене біла зірочка, а в тебе ні! Хто з нас красень-я чи ти?
– Ти, – каже селянський кінь, – звісно, ти.
– Ще б! – каже панський кінь і головою поводить. – А як я бігаю – залюбуєшся! Крок у мене легкий, швидкий! Карету вітром мчу, земля сама з-під ніг тікає! Ти б не зумів.
– Де мені! – каже селянський кінь.
– Ще б! – каже панський кінь. – І говорити нема про що. Ти мабуть і равлика не обженеш.
– Де вже мені равлик обігнати! – каже селянський кінь. – Інша річ – тебе. Тебе я обжену.
Як тут панський кінь розсердився! Ногами затупав, зафиркав, гривою затрусив.
– Ну гаразд, – каже, – давай подивимося, хто кого.
Сказано зроблено; домовилися вони бігати по колу, доки один із них пощади не попросить. Хто попросить, той і програв.
Закинув панський кінь голову і помчав по колу галопом. На ціле коло він обігнав селянського коня, наздогнав його на другому колі і знову обійшов. Заіржав на радощах і крикнув:
– Чи не час тобі відпочити? А то втомишся.
– Нічого, не втомлюся, – відповів селянський кінь.
На третьому колі панський кінь знову наздогнав селянського і знову перегнав. Заіржав на радощах і крикнув:
– Чи не час тобі відпочити? А то втомишся.
– Нічого, не втомлюся, – відповів селянський кінь.
Панський кінь обійшов селянського і четвертому колі. Тільки заіржав він чомусь не так голосно і крикнув не так впевнено:
– Чи не пора… тобі… відпочити… трохи?.. А то… втомишся…
– Нічого, не втомлюся, – відповів селянський кінь. – А ти чому так задихався?
– Це я з ноги збився, – збрехав панський кінь і поскакав далі.
Обійшов панський кінь селянського і на п’ятому колі. Але не заіржав, як раніше, і нічого не крикнув.
– Ти що зашкутильгав, приятелю?-спитав його селянський кінь.
– Це я за корінь зачепився, – відповів панський кінь.
На шостому та сьомому колі панський кінь уже не зміг наздогнати селянського. А на восьмому колі селянський кінь наздогнав панського, обійшов його і запитав:
– Чому відстаєш, друже? Втомився?
– Ні, подумати хочу, – відповів панський кінь. – Думки обсіли.
На дев’ятому колі панський кінь зовсім перестав бігти. Повалився на землю і ногами забив.
Селянський кінь і запитує:
– Що з тобою? Тобі погано?
– Та ні – овід причепився. Зовсім закусав, негідник. Ось віджену його і знову побіжу – часу у нас багато.
– Так, часу у нас багато, – відповів селянський кінь, а сам біжить собі далі.
На десятому колі панський кінь підвівся на ноги і поплентався у кущі трави пощипати. На селянського коня він намагався не дивитись.
– Гей, пане, хіба вже обід? – крикнув йому селянський кінь.
– Який там обід? Вечеряти час, – відповів сердито панський кінь. – Не бачиш, туман піднімається? Перепочинь, брате, і ти, до ранку ще встигнемо набігатися.
– Ну ні! – каже селянський кінь. – Я тільки зігріватися почав. Ось пробіжу ще десять кіл, а потім ще десять, тоді подивимось.
З того часу панський кінь перестав задаватися – присоромив його селянський.
