Зустрілися якось у полі два брати-вітри морозяні – північний і східний. Все, що вміли, вони вже поробили: кучу-гури довкола дворищ понамітали, дороги позадували, кригу на річках снігом завіяли. Зустрілися й ну танцювати та висвистувати: ніяк не придумають, що б його ще зробити.
– Гайда в ліс, може, там знайдемо яку розвагу,– каже північний вітер, і брати, переганяючи один одного, помчали до лісу. Де вони пробігали, гілля на деревах гнулося, а сосни, осики та берези аж тріщали.
– Чуєш,– озвався східний вітер, – хтось іде лісом. Дзвіночки-брязкальця дзвенять. Де дзвіночок, то пан їде, а де брязкальце – селянин.
– Біжімо їм навстріч та поморозимо їх добряче, – запропонував північний вітер. – Ти до кого за комір полізеш? Може, до пана?
– Не знаю, чи зумію я допекти панові,– відповів східний вітер.– Шуба в нього, мабуть, шапка соболина, чоботи теплі.
– Тоді я піду зустріну пана, а ти селянина наздоганяй,– каже північний вітер.
– Гаразд – відповів йому східний брат.
Засвистіли брати, збили сніговий пил і помчали кожен у свій бік.
Надвечір, коли сонце сховалося за обрій, зустрілися вітри знову.
– Як справи, братику? – запитує східний вітер.–Мабуть, здорово довелося попотіти? Адже в пана шуба ведмежа?
– Ох, братику, молодий ти ще, зелений, нічого не тямиш! Заліз я до пана за ведмежий комір та під хутро соболине і ну його морозити. Чим щільніше пан у свою шубу закутується, тим ближче я до нього притискаюсь, насилу живим відпустив його,– хвалиться північний вітер.
– А мені, братику, з селянином не поталанило, сам ледве втік од нього живим. Бачу, їде селянин-хуторянин, кожушок на ньому благенький, весь у латках та дірках. Ну, думаю, зараз ти в мене попомерзнеш. Я заліз крізь дірку під кожуха і давай на нього холодом віяти. Але дядько був кмітливий: став руками ляскати та ногами притупувати. А як і це не допомогло, тоді зупинив коня, відшукав десь у санях сокиру, підбіг до товстелезної сосни і давай її рубати. Покотилася луна лісом, та тріски полетіли навсібіч. Жарко зробилося селянинові, пара з нього пішла, то він і кожуха кинув на сніг. Хотів я кожуха пошарпати, снігом засипати – хоч цим дошкулити, але й тут не пощастило. Наклав селянин у сани дров, підняв свого кожуха і давай вибивати сніг, що я намів, об дерево. Я вже боявся, що й кісточок своїх не позбираю. Не знаю, як і вискочив з того кожуха. Ще й досі боки болять,– скаржиться східний вітер.
