Жили собі в одному дрімучому лісі дві білочки.
Одна з них цілий день працювала: збирала горішки, гриби, жолуді і складала до свого дупла.
А друга цілими днями тільки стрибала з гілки на гілку та гралася з пташенятами. Як схоче їсти – не журиться. Адже влітку харчів повно! То горіх, то жолудь з дуба, то різні корінці. Погризе і знову скаче. Так прожила вона ціле літо.
Тим часом старанна білочка підготувала собі їжу. Устелила свою хатинку мохом, пушком і сухим листям, щоб не мерзнути взимку.
Минуло веселеньке літо: для однієї білочки – у праці та клопотах, а для іншої – в іграшках.
Після дощової осені настала холодна зима. У лісі стало сумно. Ні листячка, ні грибів не знайдеш. Тільки морозний вітер свище.
Сидить собі у тепленькому дуплі працьовита білочка, і зима її не лякає.
А ось ледача сусідка! Холодний вітер по хатині гуляє, їсти нема чого. Сидить вона, бідна, і не знає, що робити.
Пішла тоді попросити трохи горішків. Постукала несміло у двері.
– Хто там?
– Це я, твоя сусідка!
Як побачила білочка свою напівмертву, нещасну сестричку, то відразу все зрозуміла.
– Прошу, сідай до столу. Я тільки збиралася повечеряти. А якщо хочеш, то живи разом зі мною. Нам і місця, і горішків вистачить.
Засоромлена білочка промовила:
– Але ж я не заслужила такої доброти. Я ціле літо гуляла.
– Нічого, – каже друга, – тепер ти зрозуміла, що без праці жити не можна.
Ледача білочка на радощах обцілувала свою добру товаришку. Наступного літа вона теж приготувала багато харчів. І відтоді стали білочки жити разом.
