Жили за старих часів два каменотеси. Рік у рік від зорі до зорі камінь у горах рубали. Тієї осені якраз дев’ятий місяць минув, десятий настав, у горах листя з дерев опало, хризантеми зав’яли. Гризуть майстри сухі сухарі, холодною джерельною водою запивають.
Зітхнув каменотес на ім’я Чжан Ер – Чжан Другий – і каже:
— Тільки й життя біднякам, що влітку, а взимку, в холоди одна мука.
Нічого спершу не сказав Ван Сань — Ван Третій, тільки брови насупив, думав-думав, потім подивився на свого напарника і каже:
— Хочу я, брате, в далекі краї податися, а то працюєш тут цілий рік, а все одно голодний, босий та голий.
Чжан Другий і роздумувати не став, одразу погодився:
— Діло кажеш, давай сьогодні ж і помандруємо!
Немає у каменярів ні землі, ні хати, а вже скарбів, чи якихось там коштовностей — і поготів. Як кажуть: на поводі тягнути нема кого, на коромисло вішати нічого. Сказано зроблено. Збори були недовгими. Вирішили і в дорогу рушили.
Зустрілися їм на дорозі шевці, питають:
— Куди поспішайте, брати каменярі?
Відповідає Чжан Другий:
— Та ось, Ван Третій надумав — треба нам у далекі краї податися, може, там на їжу та на одяг заробимо.
Почули це шевці, зраділи й кажуть:
— Цілісінький день ми спину гнем, чоботи шиємо, а самі босими ходимо. Підемо й ми з вами.
Пішли вони далі, йшли, йшли, раптом зустріли двох жінок – вишивальниць, які на багачів шили та вишивали.
Запитують жінки:
— Куди поспішайте, браття?
Відповідає їм швець:
— Та ось, каменярі кажуть, треба в далекі краї податися, може, там на їжу та на одяг заробимо.
Почули це жінки, зраділи та кажуть:
— День в день ми спину гнем, сукні шиємо, а в самих одяг старий латаний, перелатаний. Підемо й ми з вами.
Пішли вони далі. Ідуть і щоразу майстрів всіляких зустрічають. Чим далі від рідних місць йдуть, тим більше з ними народу йде: і теслярі, і ковалі, всіх ремесел майстри є. Щонайменше десять разів по сто. Одних каменярів кілька сотень було!
Ідуть майстри – могутня лавина – все вперед і вперед. Не знаю, в які місця зайшли. За день хоч би село побачили, або якусь людину зустріли. А тут стемніє незабаром. Побачили вони з боку від дороги дерево величезне та сухе. Зупинився Ван Сань і каже:
— Краще нам у дуплі заночувати, ніж у полі просто неба.
До вподоби всім припали його слова. Залізли вони у дупло. Гай-гай! Ну і дерево товстелезне! Ну і дупло здоровене! Народу в ньому спати вляглося не порахувати! Не тисяча – більше тисячі. А коли треба, ще півтисячі влізе. Що в череві порожньо, про те ніхто й не думає. Сплять собі, хропуть, соплять та свистять.
А треба сказати, що від того місця, де майстри спали, щонайменше за кілька тисяч метрів, жила одна сім’я. Господиня тієї пори якраз вечеря готувала. Їй би ще трохи пампушки над парою потримати, а тут дрова ось-ось закінчаться.
Ось і каже вона синові:
— Збігай швидше, оберемок трави принеси, та сухої!
Послухався хлопчик, вийшов за браму. Миттю опинився там, де майстри спали. Подивився на дерево і думає: «Ось воно й згодиться мені на розпалювання. З якого часу сухе стоїть!» Подумав він так, піднатужився, зламав дерево. Такий тріск пішов, що майстри всі прокинулися — думали, що з гармати стріляють, — і з дупла на землю посипалися. Побачив хлопчик маленьких чоловічків, так зрадів, що й не розкажеш. Сів навпочіпки, давай їх розглядати. Він і подумати не міг, що в Піднебесній такі дива водяться.
А тут світлячок з’явився, туди-сюди літає, світить, та так яскраво, яскравіше десяти тисяч свічок, разом узятих. Від цього світла обличчя у хлопчика червоним стало, чорне волосся на лобі ніби масло блищить. Величезного зросту, а на вигляд добрий. Дивляться на нього майстри, дивуються, слова вимовити не можуть, тільки Ван Сань, каменяр, пам’ятає, що треба товаришам допомогти. Задер він нагору голову, як закричить:
– Гей, хлопчику-велетню! Бачу я, серце у тебе добре. У нас сьогодні й зернятка рису у роті не було. Чи в тебе не знайдеться чогось поїсти?
Почув хлопчик, що каменяр крикнув, і каже:
— Стривайте! Я миттю додому збігаю! Мати пампушки на пару готує, а мене за хмизом послала.
Підхопився хлопчик із землі, одним махом висмикнув товстого очерету оберемок, додому побіг. Прибіг, дивиться — вогонь у пічці ще не згас.
От і готові пампушки. Не забув хлопчик своєї обіцянки, попросив у матері одну, майстрам відніс. Тільки після цього додому вернувся, сам заходився їсти.
Зраділи майстри. Та й як не зрадіти! Пампушка величезна, з гору завбільшки! А біла – ну як сніг! Та будь тут майстрів ще сто разів по тисячі, їм за три роки та шість місяців не з’їсти цієї пампушки. Навіть не знають, з якого кінця до неї підступитись. Стали нарешті їсти. Багато днів їли — маленьку дірку проїли. Дивляться – у середині начинка з овочів. Як це начинку не скуштувати? Стали вони один одного штовхати і відпихати, в середину лізти, влізли нарешті, почали начинкою ласувати. Овочі ароматні, свіжі! Жодного разу не довелося майстрам таку смачну пампушку їсти.
Живуть вони собі, живуть, тиша навколо та спокій. Багато днів прожили. Але одного разу, коли вони обідали своєю пампушкою, пролунав гуркіт — ніяк, небо обвалилося. Земля під пампушкою ходуном заходила. Кликнув Ван Сань хлопців, пішли вони подивитися, що сталося. Виглянули потихеньку. Ой-ой! Що за диво! Дощ щосили хлюпає, тільки не краплі з неба падають — струмені ллють, і не сотнями — тисячами — срібний водоспад з неба падає, сяє. Землі ніби й не було — море-океан довкола розлилося. Посеред пампушка плаває. І справді диво дивне! От і дощ утомився, лити перестав, винесло пампушку у велику річку. Ходять річкою величезні хвилі, вернуть воду вири, хитається пампушка з боку на бік, аж голова у майстрів кругом іде, перед очима кола пливуть. Натужились вони, підтягли листок, що по воді плавав, заткнули тим листиком дірку в пампушці, щоб хвилі всередину не вривалися.
Пливуть майстри річкою, а де — не знають, не видно їм. Навіть Ван Сань, на що бувалий, і то не може до пуття сказати, скільки часу минуло — нічим час міряти.
І ось одного чудового дня чують майстри — не колихається пампушка, прислухалися — тиша навколо. Куди ж вони припливли? Зраділи майстри так, що й не розкажеш, всі разом за листик схопилися, потягли. І тоді ковзнув у дірку теплий сонячний промінь. Небо синє так і сяє, по небу легкі білі хмари пливуть — срібні зливки. Знов засмутилися, закрутилися майстри: не до берега, не до твердої землі пампушка пристала — знову морем пливе. А море — небо блакитне, тільки ширше, більше, гладше та чистіше.
Дивляться майстри на море – і велике воно, і гарне, а все одно важко у них на душі – не можна ж вічно морем плавати. Вже й не знаю, скільки минуло часу, раптом налетів звідки ні візьмись сильний вітер, хвилі підняв високі, не дай бог, наскочить їхня пампушка на підводну скелю. Стривожився Ван Сань, але духом не впав, не повісив голову і говорить спокійно так, не швидко і не повільно:
— Що користі засмучуватися? Море хоч і велике, а берег мусить бути. Тут десь гілка була, її хвилею занесло до пампушки. Давайте зробимо з неї весла. Нас тисяча! Чого ж боятися? Невже не доберемося до берега?
Повеселішали майстри, посміхнулися. Пішли теслярі гілку дивитись. Гарна! Найтонші гілочки на ній товщі за звичайний стовбур. Почали теслі пиляти та рубати. Невдовзі весел змайстрували — і не злічити.
Взяли майстри до рук весла, веслувати стали. Гребуть – не передихнуть.
І на зорі гребуть, коли небо яскраво-червоним кольором спалахує, і вночі, коли зірки над морською водою блищать.
І ось одного разу ніч прийшла, місяць зійшов, море спокійне – як дзеркало гладке. Побачили тут майстри довгу чорну тінь — чи то берег, чи то острів. Зраділи! Адже стільки днів їх морем носило! І хоч втомилися вони, ще старанніше веслувати почали, а тінь чим ближче стає, тим вище здається. Подумали майстри, що то морський берег. Та, мабуть, дуже крутий. Як на нього залізеш? А з самого верху щось блищить! Вже зовсім небагато плисти залишилося, зараз до берега того пристануть. Ова! Що за диво! Раптом зарухався берег. Придивилися майстри: і не берег це зовсім — величезна рибина. Не встигли майстри врятуватися: роззявила риба пащу, проковтнула пампушку разом із майстрами. Немов фінік, проскочила пампушка в риб’яче черево. Не наситилася рибина, хвостом вильнула, цілий пароплав проковтнула, доверху вовною завантажений, знову не наїлася, два пароплави з полотном проковтнула — наполовину голод угамувала.
Страшно у риби в череві, темно; глухої ночі, коли небо все в хмарах, і то світліше. Сидять майстри віч-на-віч, а один одного не бачать. Зітхнув тут Чжан Ер. Ні разу, як пішов з дому, не зітхав так. Дуже вже він затрусився. Встав, пройшов кілька кроків, на Ван Саня натрапив і каже сумно:
— Краще десять років по морю гасати, яке під місяцем блищить, ніж день у риб’ячому череві просидіти.
Розсміявся тут Ван Сань і запитує:
— Що ви, хлопці, голови повісили? Забули, що в пампушку свинячий жир покладено? Зараз запалимо його, і розвидніється.
Щоб у риб’ячому череві вогонь горів, такого зроду ніхто не бачив. А майстри запалили свинячий жир, і світло стало, наче білим днем. Зраділи майстри: щойно сліпі були, а тепер знову зрячими стали. Дивляться один на одного, сміються, розмовляють. Небагато часу минуло, ще радість їм привалила. Побачили вони біля пампушки два великі пароплави з полотном. І справді радість!
Одяг був у них у всіх старий, а поки в дорозі були, зовсім зносилася. Кожному в нове одягнутися хочеться. І взялися вони зі спокійним серцем за роботу.
Поки майстрові в риб’ячому череві клопотали, багато всяких справ сталося. Рибину до морського берега хвилями пригнало, тут її шуліка побачила, до самої води спустилася, дзьоб роззявив, проковтнув рибину. Крильми змахнув, злетів у небо, потім до якогось даху прилетів. Та й гарно тут! Захочеш розповісти, та не зумієш. Сонечко ласкаво світить, у найзатишніші куточки рожеві промені посилає. Обтрусив шуліку пір’я і як закричить. А у дворі дівчина з вишиванням сиділа. Підняла вона голову, побачила шуліку, взяла візерунчастий черевичок, у шуліку кинула. А шуліка розправив крила, якраз злетіти зібрався. Потрапив йому черевичок носком прямо в крило і застряг. Не може шуліка злетіти.
Дивиться дівчина — жирний шуліка, і думає: «Приготую я його для батька, нехай поласує». Зібрала дівчина свої нитки та голки, взяла птаха, у хату пішла.
А майстри на той час у все нове одягнулися, задоволені, посміхаються. Як то кажуть, радість на все небо, веселощі на всю землю. Бігають, стрибають, співають, наче у свято. Витягла дівчина з черева шуліки рибину, чує — сміється хтось усередині. Здивувалась дівчина: звідки голоси людські? Їй рибина маленькою рибкою здається. Розрізала вона обережно риб’яче черево, а там три пароплави і пампушка, у пампушці тисяча чоловік. А майстри таких чудес за цей час надивилися, що ні крапельки дівчини не злякалися. Ван Сань навіть чемно подякував дівчині, розповів, навіщо вони рідні місця покинули, про біди, які з ними в дорозі трапилися, розповів. Пошкодувала їх дівчина, сказала, щоб вони назавжди тут оселилися.
Кинулися майстри всі разом у двір, дуже їм хотілося подивитися на блакитне небо, на ясне сонечко. А ще хотілося послухати, як птахи співають та вітер у деревах шумить. Бігають майстри, метушаться, півдня пробігали, а ніяк до дверей не дійдуть. Раптом дивляться — дві гори один до одного приліпилися, поряд стоять. Глянули майстри на гору, на смак спробували — солодка, ну як тісто з рисового борошна. Виявляється, це дівчина два зернятка рисових загубила.
Лізуть майстри на гори-зернятка, вже й не знаю, скільки часу минуло, поки їх здолали. А тут стемніло, так і не побачили майстри, які тут місця, довелося йти назад. Півночі йшли, аж до тієї дівчини знову прийшли.
На той час батько її додому вернувся. Борода біла, весело сміється, одразу видно — добрий. Розповіла йому дочка все як було, не став старий їсти, став майстрів чекати, з ними вечеряти. Взялися майстри з господарем за шуліку. Смачна, ніжна! Дівчина осторонь сидить, червону вовну пряде і каже:
— Батьку, червоні кульки в тебе на шапці зовсім зносилися. Я з риб’ячого черева трохи вовни дістала, давай зроблю нові!
Взяла дівчина всю шерсть, що була на пароплаві, зробила з неї дві великі гарні кульки, до батькової шапки пришила.
У цей час майстри вечеряти закінчили. Подивився старий на червоні кульки, одягнув шапку, пообіцяв завтра майстрів із собою взяти, по різних місцях поводити, хай подивляться. На другий день гукнув старий Ван Саня, кликнув усю тисячу майстрів, наказав їм на плечі залізти. Одягнув шапку з новими кульками, зробив кілька кроків, біля воріт опинився. Поніс старий майстрів у сад. На темно-зеленій траві, на світло-зеленому листі, на червоних квітах, на тонких вербах — скрізь росинки-перлинки. Найменші — більші й кругліші за місяць у небі. Так і сяють росинки, так і переливаються, то червоними стануть, то фіолетовими. Сидять майстри на плечах у старого, вниз дивляться, і здається їм, ніби не росинки це, а тисяча разів по тисячі, десять тисяч разів по десять тисяч місяців сяють серед різнокольорових хмар.
Підійшов старий із майстрами до фруктового саду. Чують люди — яблуками смачно запахло, аж слинки потекли, захотілося їм тих яблук скуштувати, старий неодмінно їх почастує. Але тут раптом звідки не візьмись чорний орел прилетів. Дуже йому сподобалися кульки на шапці у старого, зроду він таких не бачив. Розправив орел крила, схопив кульки в дзьоб, на південь полетів. Сполошився тут старий, навздогін за ним подався. А майстри теж розтривожилися, бояться, щоб старий їх не впустив ненароком. У складках його одягу сховалися, тільки голови висунули, на всі боки дивляться.
Летить орел все швидше та швидше, старий за ним. Біжить, біжить, ніяк не наздожене. Потім раптом нахилився, підняв з землі велику гору — три дні на неї лізти, три ночі лізти, щоб до вершини дістатись, — і запустив горою в орла. Не потрапила гора в орла, впала на південний схил другої гори — ще більшої. Тут раптом голос пролунав, та такий, що небо злякалося, земля затремтіла:
— Хто це в мою чашку піщинку кинув?
Почув старий голос, переступив через величезну та височенну гору, а там старий на землі сидить, втричі більше за нього, круто зварений рис їсть. Взяв той старець паличками гору, викинув її із чашки, знову за їжу взявся. А старий, який майстрів на плечах ніс, вибачатися став і каже:
— Ти вже пробач мені, старший брате, це я за орлом гнався, хотів каменем у нього поцілити, а потрапив у твою чашку. Не сердься!
Старець не тільки не розсердився, навпаки, запросив старого поїсти разом із ним. Просто це голос у нього такий гучний.
Тільки не став старий тут розсиджуватись та пригощатися, нічого більше не сказав, далі помчав, за орлом навздогін. Зовсім уже його наздогнав, але тут перед старим гора виросла, для нього й то величезна та висока. Біла, гладка, ні травинки на ній, ні деревця! Насилу здолав її старий, ледве до вершини дійшов. Дивляться майстри: по обличчю старого піт так і котиться. Не дарма кажуть: «Іти в гору легко, з гори важко». Став старий униз іти, не втримався, в ущелину скотився. Дивиться – навколо стіни кам’яні, прямовисні. Ніяк не піднятися на них старому — все скочується. Дивляться майстри — не вибратися звідси, хіба крила виростуть. Подивилися вони на Ван Саня, він теж брови насупив, не розпрямляє, не знає, як бути.
Ой! Що за диво трапилося! Засувалися кам’яні стіни, заходила ходою ущелина, перевернулося дном до неба, ну прямо як таз. Вивалився з ущелини старий дідусь, добре, майстри міцно трималися, а то на землю попадали б. Дивляться вони, придивляються — дід перед ними, зростом вище їхнього старого в кілька сотень разів буде. Підвівся хлопець. Хе! Ніяка це не ущелина. В пупок велетня, ось куди старий потрапив.
Сів велетень, очі протер, мабуть, щойно прокинувся. Старий каже йому:
— Дуже тебе прошу, старший брате, подивись, куди чорний орел полетів, бо мені не видно!
Схопився велетень, подивився на південь і закричав:
— Спізнився ти, старий, спізнився! Орел уже в Південну браму неба влетів! Ну і хитрун! Боявся, що ти наздоженеш його, зніс яйце і привалив ним Південні ворота неба!
Почув це старий, з досади ногами затупав, почав у груди себе кулаками бити. Жаль його майстрам. А велетень подумав, подумав і каже:
— Встань на мою долоню, я тебе підніму до неба, до самих Південних воріт, може, відсунеш то яйце вбік?
Так і зробив старий, заліз велетню на долоню, а той підняв руку, і тієї ж миті старий з майстрами опинилися на десять тисяч миль вище від землі. Задерли вони голови, дивляться — у пурпурових хмарах дверцята круглі, міцно-міцно орлиним яйцем привалені, від дверцят на всі боки золоті промені розходяться. Штовхнув старий яйце, а воно й не ворухнулося. Закрутився старий, аж сльози з очей закапали. Поговорив Ван Сань з майстрами і каже:
— Не журися, шановний! Зараз пробуруємо це яйце, на небо зійдемо, чорного орла знайдемо!
Взялися тут майстри за роботу. Молотками по зубилах стукають: тук-тук. Тільки тверда у орлиного яйця шкаралупа, твердіша за камінь. Вдарять — іскри на всі чотири сторони розлітаються, ще раз вдарять — знову іскри летять. Але не відступилися Ван Сань та його друзі-майстри. Зубила затупилися, ковалі горни поставили, давай нові зубила відбивати. Ручки у молотків поламалися, взяли тесляри сокири та пили, зробили нові ручки. Нарешті пробили орлине яйце. Білок та жовток по землі розтеклися. З білка озеро Цинхай вийшло чисте-пречисте. З жовтка – річка Хуанхе, жовта та швидка. За тисячу років не висохнуть, за десять тисяч років не пересохнуть. Тисячу років текли, шість тисяч років тектимуть. А працьовиті та вмілі майстри разом зі старим на небо пішли.
