Не тепер це було, а в сиву давнину.
У одного корейського селянина народився у щасливу годину син. Він ріс не по днях, а по годинах, і вже у сім років став відомим своїми талантами на всю країну.
Дійшла чутка і до японського імператора, що в Кореї є хлопчик, який уміє писати, читати, складати вірші, відгадувати надзвичайно складні загадки.
Не повірив цьому японський імператор, послав у Корею своїх придворних мудреців і наказав:
– Знайдіть корейського хлопчика і перевірте, чи він справді такий розумний і догадливий, як про це кажуть люди.
Поклонились імператорові мудреці, вийшли з палацу, сіли на корабель і вирушили в далеку дорогу. На морі дув попутний вітер і скоро японський корабель пристав до корейського берега. Як тільки японські мудреці зробили кілька кроків, вони помітили малого хлопчика, що сидів на камені і читав вірші.
Найстаріший мудрець, послухавши хлопчика, мовив:
– Це прекрасні вірші. Хто їх склав?
Хлопчик відповів:
– Я сам склав ці вірші.
Мудреці не повірили хлопчику. Тоді він сказав їм:
– Можете перевірити, чи вмію я складати вірші. Скажіть мені будь-яку фразу.
Один з японців сказав:
– Поглянь, який місяць над хвилями сяє…
Хлопчик зараз же підхопив:
– Опівночі небо зірки розсипає.
Японці були здивовані такою реакцією хлопчика. Найстаріший з мудреців вирішив ще раз перевірити хлопчика і сказав:
– Стріла летить через моря безкраї, пінні…
Хлопчик додав:
– А слово мудреця сильніш – летить воно у Всесвіт безупинно!
Коли ж посли японського імператора переконались, що цей хлопчик таки сам пише чудові вірші, вони вирішили перевірити його винахідливість.
– Скажи, – запитав його один з мудреців, – чому птахи і щурі подають такі звуки: цвік-чуїк, цвік-чуїк?
Хлопчик, не замислюючись, відповів:
– Тому, чому свині і собаки кажуть: рвау, рвау!
Тут японські мудреці засміялись.
– Так ти, виявляється, дурненький: рвау, рвау – це собаче гарчання, а свиня ніколи не подає такого звуку.
Тоді розсміявся і хлопчик:
– Свині хрюкають “рвау, рвау” тоді, коли щурі щебечуть “цвік-чувік, цвік-чувік”.
Гострий розум хлопчика мудрецям сподобався.
– Скільки тобі років і як тебе звати? – спитали його.
– Мене звуть Чой Чун Куан, і мені десять років.
Збентежились японці:
– Якщо в Кореї такі мудрі діти, якими ж мудрими в цій країні є дорослі! Ні, нам треба негайно повертатися на свої острови, щоб не ганьбитися тут.
І посли японського імператора сіли на корабель та негайно попливли в Японію.
Довго гойдав океан їхній корабель. Нарешті вони прибули до Японії і поспішили в імператорський палац.
Побачивши своїх послів, нахмурився імператор і наказав:
– Розказуйте, які в Кореї люди, чи правда, що там діти розумніші від наших стариків?
Злякалися посли: вони ж нікого в Кореї не бачили, ні з ким, крім хлопчика, не розмовляли. Що ж вони могли відповісти імператорові?
Тоді найхитріший із них упав навколішки і сказав:
– Ясний син Сонця! В Кореї живуть хоробрі і непохитні люди. Вони навіть не знають, що ти існуєш на світі, і ніхто при згадці твого імені не падав навколішки і не доторкався чолом до землі.
Розгнівався імператор і закричав:
– Я піду на них війною!
І вся його челядь закричала:
– Ми підемо на них війною!
Коли ж імператор трохи заспокоївся, він наказав, щоб принесли йому із срібної зали бурштинову скриньку.
Слуги принесли бурштинову скриньку. Тоді імператор підняв руку, і по цьому знаку всі, хто був в залі, впали додолу. Придворні лежали, боячись підняти голову.
Вони знали, що їхній повелитель піднімає вгору руку тоді, коли присуджує когось до смерті. Та на цей раз все обійшлося спокійно. Доки придворні лежали ниць, увіткнувшись носом у землю, імператор загорнув якийсь предмет у вату, поклав його в скриньку і запечатав її з усіх боків. Після цього він наказав придворним встати і звернувся до головного порадника:
– Ти відвезеш цю скриньку королю Кореї і скажеш йому, що коли він не вгадає до наступної осені, що заховано в моїй скриньці, то він найбільший дурень на землі.
Передихнувши, імператор додав:
– Я напишу загадку на кришці скриньки, і нехай корейський правитель напише відгадку нижче моїх рядків.
Взявши золоту туш і пензлик, імператор написав на кришці скриньки:
Оболонка його наче місячне сяйво,
Ніби сонце яскрава жовта серцевина.
Що прислав я тобі у дарунок, вгадай-но!
Що ховає в собі цей ларець із бурштину?
Порадник виконав наказ свого імператора. Він привіз королю Кореї бурштинову скриньку і передав слова японського імператора.
Зібрав король Кореї всіх своїх міністрів, вчених і сказав:
Хто розгадає, що тут зберігається, той врятує честь свого короля і честь своєї країни.
Даремно прагнули королівські вчені дізнатись, що заховано в скриньці. Вони без кінця перечитували загадку, написану японським імператором, ходили навколо скриньки, розглядали її у збільшувальне скло, навіть нюхали бурштинову кришку, але ніхто так і не зрозумів, що поклав у скриньку японський імператор.
А в цей час Чой Чун Куан прийшов у Сеул шукати собі роботу. Він ходив з двору у двір і вигукував:
– Чищу мідні дзеркала! Чищу мідні дзеркала!
Цей вигук почула дочка першого міністра і наказала винести хлопчикові своє велике мідне дзеркало. Його треба було відполірувати.
Чой Чун Куан взявся за роботу. Він так старанно тер дзеркало, що воно тріснуло. В цей час у двір зайшов перший міністр. Він побачив, що хлопчик зламав улюблене дзеркало дочки, і закричав:
– Розбійник! Це дзеркало коштує п’ять шматків срібла! Плати негайно!
– Пане мій! – сказав Чой Чун Куан. – Якби у мене було стільки грошей, хіба б я ходив по дворах полірувати дзеркала?
– Ну добре! – знову закричав міністр. – Ти залишишся у мене в рабстві, доки не виплатиш за розбите дзеркало. І звати будуть тебе віднині Дзеркальний раб.
З цього дня Чой Чун Куан став рабом.
Одного разу, прислужуючи міністру за столом, Дзеркальний раб почув, як міністр сказав дружині:
– Якщо через десять днів король не розгадає таємниці бурштинової скриньки, честь нашого королівства зазнає сорому.
Почувши такі слова, Дзеркальний раб сказав:
– Нехай король покаже мені скриньку. Може я дізнаюсь, що в ній зберігається.
– Ах ти ж собака! – розсердився міністр. – Я сам не можу дізнатися, що сховано в скриньці, а ти – злидар, раб – хочеш бути мудрішим від міністра! За таке нахабство ти будеш битий палицями.
Та міністру не вдалося покарати хлопчика. Не встиг він взяти палицю, як у кімнату ввійшов королівський слуга, поклонився і сказав:
– Король наказав передати: перший міністр повинен бути найрозумнішим, найдогадливішим і найхитрішим підданим у короля. І тому, якщо таємниця скриньки через вісім днів не буде розгадана, кат відрубає голову і ніс першому міністрові і викине бродячим собакам, щоб вони з’їли їх.
Сказавши так, слуга поставив скриньку і вийшов геть.
У горі і розпачі міністр бігав по кімнатах свого будинку і рвав на собі одяг. Він добре розумів, що йому ніколи не судилося дізнатися, що зберігається у скриньці, він уже уявляв собі, як кат точить свій меч, щоб відрубати йому голову і відрізати носа.
Тоді Дзеркальний раб знову сказав:
– Може я дізнаюсь, що зберігається в скриньці?
Тепер уже міністр не кричав. Він стояв на колінах і умовляв свого раба:
– Якщо ти дізнаєшся, що зберігається в скриньці, я подарую тобі восьмикімнатний будинок і тисячу злитків срібла.
– Не потрібні мені ні будинок, ні срібло. Обіцяйте лише одне: відпустити на волю мене і всіх ваших рабів.
– Згоден! – закричав міністр. – Обіцяю тобі!
Тоді Дзеркальний раб підійшов до ларця і прочитав написане на ньому:
Оболонка його наче місячне сяйво,
Ніби сонце яскрава жовта серцевина.
Що прислав я тобі у дарунок, вгадай-но!
Що ховає в собі цей ларець із бурштину?
Прочитавши ці рядки, Дзеркальний раб сказав:
– У нас є час. Нехай ця скринька простоїть шість днів у дуже теплому місці. Через шість днів я скажу, що в ній є.
Так і зробили, як сказав Дзеркальний раб. А на сьомий день він підійшов до скриньки, приклав до неї вухо, потім взяв пензлик і, змочивши його тушшю, написав нижче рядків японського імператора відгадку:
В Кореї кожен хлопчик знає:
У скриньці той, хто ранок сповіщає!
– Ось відповідь на загадку, – сказав Дзеркальний раб. – Можете відправляти скриньку назад японському імператорові.
– Що ж все-таки у цій скриньці? – запитав міністр. – 3 твоїх рядків я нічого не зрозумів.
– Це не моя вина, – відповів хлопчик. – Більшого я сказати не можу.
– Виходить, ти обдурив мене! Тоді я тебе нікуди не відпущу. До кінця днів своїх будеш моїм рабом!
Коли ж міністр поставив перед королем скриньку, той прочитав написане хлопчиком і гнівно закричав:
– Де ж відповідь на загадку? Ти не виконав мого наказу. Гей, кат! Відрубати цьому дурню вуха і ніс!
Міністр упав перед королем навколішки і зізнався, що напис на скриньці зробив його раб.
Тоді король сказав: “Я придумав цьому рабу хорошу кару. Нехай сам відвезе японському імператорові цю скриньку. Гнів імператора впаде на його голову – і тоді бути йому безголовим.
Як сказав король, так і зробили.
Посадили Дзеркального раба на корабель і привезли до Японії. У призначений день перед грізним японським імператором стояв корейський хлопчик. Він подав володарю скриньку.
Імператор глянув на скриньку, потім на Дзеркального раба і в гніві схопив шаблю:
– Де ж відповідь на мою загадку? Чому переді мною стоїть хлопчисько, а не перший міністр короля? Відповідай!
І він приставив меча до шиї хлопчика.
Дзеркальний раб показав на надпис, який він зробив на скриньці, і сказав:
– Ось відповідь на твоє запитання, повелителю…
Імператор прочитав відповідь і злісно засміявся:
– Корейський король не зміг відгадати моєї загадки! У скриньці нема нічого живого. Весь світ тепер буде знати, що в Кореї живуть найбільш нерозумні люди!
По знаку імператора кат підійшов до Дзеркального раба, який і тепер без страху сказав:
– Загадка твоя, мудріший із мудріших, настільки проста, що її навіть я розгадав.
– Неправда! – закричав імператор. – У скриньці нема ніякої живої істоти!
– Якщо я помиляюсь, нехай мені відрубають голову! – сказав Дзеркальний раб.
– Через дві хвилини ти будеш без голови, – сказав імператор. – Знай же, що в скриньці заховане звичайнісіньке куряче яйце.
І задоволений імператор наказав відкрити скриньку.
Слуги зірвали зі скриньки печатки, підняли її кришку і від здивування ледь не випустили скриньку з рук. В ній виявилося… курча. Маленький жовтий півник.
Як тільки Дзеркальний раб посадив півника на свою долоню, він витягнув тоненьку шийку і заспівав: “Ку-ку-ріку!”
Тут лише імператор здогадався, що означає надпис на скриньці, який зробив Дзеркальний раб.
Так простий корейський хлопчик, син бідного селянина, виявився розумнішим від свого короля, королівських міністрів і японського імператора.
А японський імператор з того часу боявся навіть подумати про війну з Кореєю. Ще б пак! Якщо в Кореї навіть хлопчики такі розумні і сміливі, то якими ж мудрими і хоробрими є там дорослі чоловіки!
