Колись дуже давно жив собі хан. І було в нього троє синів і три доньки. Той хан був завзятим мисливцем. Одного разу він у супроводі сорока джигітів повертався з полювання. Вечоріло. Аж раптом неподалік вискочив на дорогу золотий кіїк. Не довго думаючи, хан кинувся за ним у погоню. Довго гнався хан за кіїком. Коли ж, зрештою, опам’ятався, побачив, що він у пустелі, а золотий кіїк ніякий не кіїк, а високий бридкий верблюд. «Що ж, верблюд, то й верблюд. І це корисна тварина», – подумав собі хан і хотів упіймати верблюда. Аж придивляється хан – то зовсім і не верблюд, а страшне чудовисько. Стоїть хан ні живий ні мертвий.
А чудовисько й каже йому:
– Добридень, хане, щасливої тобі дороги. Даю тобі вибір: смерть чи довічні муки.
– Змилуйся, батире, зглянься, відпусти! – запросився переляканий хан.
– Що ж я матиму з того, як тебе пожалію?
– Усе, що хочеш, усе віддам, – проситься хан у чудовиська.
– Оддаси мені трьох своїх дочок.
– Гаразд, оддам, хай буде по-твоєму,– швиденько погодився хан, щоб чудовисько не передумало.
– А коли віддаси? – питає чудовисько.
– Того ж дня, коли я помру, мої доньки стануть твоїми дружинами,– сказав хан. – Таке моє слово.
Хан хотів уже повертати коня, та чудовисько зупинило його:
– У мене нема худоби на калим за твоїх дочок. Але ось тобі мій калим – худоба й достаток, добро і зло, – сказало чудовисько й простягнуло ханові ножик.– Звати цей ножик Джаннат. Він може зробити все, що ти йому накажеш.
По тих словах чудовисько відпустило хана.
З того часу спливло чимало років. Хан спокійно правив своїм народом і втішався життям.
Та хан занедужав. Згадав він свою угоду з чудовиськом і подумав собі: «Мабуть, настає мій смертний час. Треба сказати синам своє останнє слово». Покликав він трьох синів і сказав їм таке:
– Діти мої, надходить мій смертний час. У спадщину я залишаю вам три речі: одному – ханство, другому – багатство, третьому – моє слово. Ідіть, порадьтеся між собою, що кому повинно дістатись.
Вийшли сини від батька й радяться між собою. Старший син і каже молодшим:
– Я серед вас найстарший, і мені повинно дістатися ханство.
– То мені віддавайте багатство,– зажадав середній син.
– Гаразд,– погодився найменший син, – хай мені залишається батькове слово.
Так порадилися вони й прийшли до батька.
Старший каже:
– Я беру ханство.
– Я – багатство,– каже середній.
– Гаразд,– погодився й батько. – Йдіть, хай вам буде ханство та багатство.
Вийшли обидва старші сини. Біля батька лишився найменший.
– Слухай мене уважно, сину,– звернувся до нього батько.– Через сім днів я помру. Поховайте мене за звичаєм. Та коли мене будуть ховати, ти повинен залишитися вдома. Приїдуть до тебе на ослах три жебраки. «Віддай нам сестер»,– скажуть вони. Збери сестер у дорогу й відпусти з жебраками. А на мене не ображайся, що я тобі не залишив спадщини. Я залишаю тобі вороного з зірочкою скакуна та оцей чарівний ножик. Звати його Джаннат. Виконувати бажання господаря – таке вміє Джаннат. Але про це ніхто нічого не повинен знати. Як тільки хто дізнається про ножик, тебе спіткає велике лихо.
– Добре, батьку,– каже найменший син. – Зроблю все, що ти наказав.– І хлопець сховав той чарівний ножик.
Через тиждень старий хан помер. Прийшли люди провести хана в останню дорогу.
Найменший син осідлав батькового вороного коня, провів небіжчика за ворота, але, виконуючи батьків заповіт, залишився вдома.
Незадовго по тому, як винесли покійника, їде до двору чужий чоловік у білій чалмі верхи на чорному ослі.
– Звідки їдете, дядьку? – питає його хлопець.
– Нічого мене питати,– оддавай лишень батьків борг, відповів чоловік.
– Добре, дядечку, – тільки й сказав хлопець.
Покликав він свою старшу сестру, посадив її на осла й попрощався з нею. Через деякий час їде знов чоловік верхи на ослові. Віддав йому хлопець середню свою сестру. Згодом при їхав і третій. Попрощався хлопець і з найменшою сестрою, сів на вороного коня й поскакав на кладовище. Та він зпізнився – батька вже поховали. Заплакав юнак над батьковою могилою і разом з людьми повернувся додому.
Тим часом жінки, які лишалися вдома, стали докоряти старшому братові:
– Як ви дозволяєте своєму найменшому братові чинити таке неподобство! Замість того, щоб поховати батька, провести його в останню путь, він казна-що коїть: залишається вдома і віддає своїх сестер якимсь жебракам на ослах.
Таке свавілля й справді не на жарт розгнівало старшого брата, який став тепер ханом. «Якщо він зараз таке виробляє, нічого сподіватися від нього добра надалі», – вирішив старший брат і звелів повісити свого найменшого брата. Народові ж оголосив:
– За свавільний вчинок я наказав стратити свого рідного брата.
Хто посміє перечити ханові? Та середній брат заступився за найменшого. Просить він хана:
– Хане, пожалійте його! Ми ж усе-таки рідні брати. Не годиться нам убивати один одного, ще ж і земля не просохла на могилі нашого батька. Що скажуть люди на це? Благаю вас: не карайте його на смерть. Краще хай він покине ваш дім і назавжди залишить наш край.
Люди схвально загули довкола:
– Правильно каже середній брат.
Зрештою погодився й хан.
На другий день старший брат-хан привів найменшому братові сім верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом, і сказав:
– Я даю тобі сім верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом. Купи собі все, що треба, і назавжди покинь наш край.
З тим і вирушив юнак світ за очі.
Довго їхали юнак та семеро його товаришів, аж,на лихо,збилися з дороги й натрапили на якесь болото.
Тут подорожні побачили юрту й вирішили заночувати в ній. Та як тільки всі міцно поснули, до юрти підкралися розбійники і забрали в юнака все-все: верблюдів із золотом та сріблом, вороного скакуна з зірочкою і навіть товаришів.
Довго побивався юнак, та нарешті згадав про батьків ножик. «Мабуть, настав час випробувати чарівний ножик»,– подумав юнак і уважно його обдивився. Це був звичайнісінький маленький ножик.
«Хіба може цей шматочок заліза виконати якесь бажання? – завагався юнак.– Чи, бува, не дурив мене батько?» Але іншого виходу не було, і юнак вирішив поговорити з ним.
– Джаннат!
Тільки-но юнак вимовив це ім’я, як прямо над його головою загуркотів такий грім, що він мало не впав з переляку. Коли все стихло, юнак оглянувся навкруги, та ніде нікого не побачив, тільки батьків ножик лежав на землі.
«Що воно за диво таке? – здивувався юнак. – Треба спробувати ще раз поговорити з ножиком». Підняв ножик і промовив ще раз:
– Джаннат!
– Слухаю вас, господарю,– почувся голос.
З несподіванки юнак здригнувся, і ножик знову впав на землю. Втретє бере він ножик у руку й утретє каже:
– Джаннат!
– Слухаю вас, господарю,– знову чує у відповідь.
Цього разу він не злякався, подумав трохи і каже:
– Хай семеро моїх товаришів, мій вороний скакун і верблюди з в’юками зараз опиняться біля мене.
Сам юнак ліг спочити. Аж тут чує якийсь галас, гамір. Прокинувся він, роздивляється – це його товариші з караваном. Спочатку юнак зрадів, а тоді подумав собі: «Якщо мої джигіти дізнаються про ножик, то це зашкодить мені ж самому. Краще відпустити їх, хай живуть собі, де самі захочуть».
От юнак і каже своїм джигітам:
– Батири! Дякую вам за службу. В нагороду віддаю вам коней, на яких ви зараз сидите, кожухи, в які ви одягнені, верблюдів, які у вас на прив’язі, разом із в’юками, що на них. Беріть це все, віднині воно ваше. їдьте собі, живіть, де хочете, далі я подорожуватиму сам.
Джигіти не повірили своїм вухам. «Це він каже насправді чи лише випробовує нас?» – подумали вони.
– Ні, ми не повернемося самі, не покинемо вас одного. І життя, і смерть розділимо з вами.
Та юнак повторив свої слова, а тоді ще й пригрозив джигітам:
– Якщо не поїдете з власної волі, то я покараю вас за непослух.
Зрозуміли джигіти, що юнак не жартує, і дуже зраділи:
– Щасливої вам дороги! Хай вас лихо обминає! – дякували вони юнакові і роз’їхались в різні боки.
Сів тоді юнак на свого вороного скакуна з зірочкою і поїхав далі. Незабаром він прибув до якогось міста. їде джигіт вулицями, аж раптом ніби світло якесь засліпило очі. «Що це?» – дивується юнак. Роздивився він навкруги і бачить: на башті мінарету стоїть дівчина такої вроди, що її можна було порівняти хіба з сонцем чи з зорею. Занімів юнак від такої краси, прикипів очима до дівчини. Але дівчина раптом зникла. Та юнак уже не міг забути її.
Аж за містом отямився юнак. «Я не поїду звідси», – вирішив він. Побачив неподалік перехняблену халупу й наказав своєму Джаннатові:
– Хай вороний мій опиниться в безлюдному місці. Хай він пасеться там поки я його не покличу. Хай з’являться зараз ремінні чокої, штани із шкури, малахай та сорочка.
Не встиг він і оком зморгнути, як наказ було виконано.
Одягнувся юнак пастухом і зайшов у халупу. А жили в тій халупі старий із старою.
– Добридень, батьку,– привітався юнак.
– Добридень, синку, хай легкою буде твоя дорога. Звідки й куди прямуєш? – питається юнака старий.
– Сирота я, батьку,– каже юнак.– Йду, куди очі світять. Може, стану бездітним людям за сина чи за брата такому ж, як я, сироті.
– Коли так, то будь нам за сина, хлопче.
І став юнак за сина старим. А вони тільки й мали багатства – п’ятеро кіз. Отож юнак доглядав їх, випасав, краще стали доїтися кози, вже не все молоко споживали, було й на продаж. Радіють старий із старою. «Це син нам щастя приніс»,– з вдячністю говорили між собою про хлопця.
– Я хотів би поїхати до міста,– мовив якось юнак.
Старий не перечив.
– Поїдь, чого б не поїхати.
І навіть дав трохи грошей.
Вийшов юнак надвір, дістав чарівний ножик і наказав йому:
– Хай з’явиться мій вороний скакун і мій багатий одяг!
Не встиг хлопець і оком зморгнути, а кінь його вже тут стоїть. Одягнувся юнак, став справжнім джигітом, осідлав коня й поскакав до міста.
Цілий день марно гуляв по місту джигіт: красуні ніде не було. Тільки надвечір знову побачив її.
З того часу юнак геть утратив спокій і вирішив будь-що одружитися з невідомою красунею…
Повертаючись додому, джигіт наказав Джаннатові:
– Хай з’явиться зараз гніда кобила з в’юками, а в них – кольорові ковдри та гарний одяг для діда та баби.
Наказ одразу було виконано.
Привів юнак додому гніду кобилу з в’юками. Зраділи старі новому одягові та багатим ковдрам.
Увечері хлопець і мовить дідові:
– У мене до вас прохання.
– Яке ж прохання, сину? – питає старий.– Кажи, я все зроблю для тебе.
– Посватайте за мене ханову дочку.
– Гаразд, сину, завтра ж поїду до хана.
Вранці старий осідлав гніду кобилу, взяв у руку дубця й незабаром був коло ханового двору. Сторожа не впустила його в двір. Та старий не поступався, а щосили стукав дубцем у ворота.
Нарешті хан не витримав:
– Хай він зайде! – наказав сторожі.
Впустили діда. От він і мовить ханові:
– Мій повелителю! Люди кажуть: «До щасливого в дім приходять свататись, до нещасного – позиватися». Я прийшов до вас як сват: віддайте вашу дочку за мого сина.
– Що ти, дідугане, мелеш! Чи ж пара твій син моїй дочці?! – розлютився хан і наказав схопити старого.
– Мій хане! – звернувся до хана головний візир.– Нетреба цього робити. Покарати діда ми завжди встигнемо. Спершу треба його випробувати. Син найбагатшого в місті купця не зможе сплатити калиму, який ви зажадали за свою доньку. Накажіть це зробити старому і призначте строк.
Задумався хан: «І справді, нікуди поспішати. Побачимо, діду, на що ти здатний».
А тоді каже таке старому:
– Слухай, діду, якщо за п’ять днів ти не заповниш золотом мою казну, накладеш ти головою, а потім і твій син.
Засмутило старого ханове слово. Прийшов він додому сам не свій.
– Що це з тобою, батьку? Чому ти такий смутний? – питає його син. – Що сказав тобі хан?
– Краще б ти, сину, не питав. Хан повелів за п’ять днів заповнити золотом його казну. Інакше накладемо головою.
– Не журіться, – каже йому хлопець. – Не так і важко зробити це.
Минуло чотири дні. Увечері пригнав юнак своїх кіз додому, взяв у руку Джанната й наказав йому:
– Завтра хай з являться сорок верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом. Хай мотузки в’юків будуть з срібних і золотих ниток. Нехай килими на спинах верблюдів будуть оздоблені золотом, сріблом, перлами та діамантами. Хай перед караваном їдуть сорок дівчат, а позаду – сорок джигітів.
Сказав це юнак і подався спати.
Вранці старий зібрався молитися. Відчинив він двері, щоб вийти надвір, і замалим не осліп: таке яскраве світло сяйнуло йому в очі. Старий побоявся йти далі й повернувся назад до хати.
Та стара напала на нього:
– Ти чого це надвір не вийдеш молитися, діду?!
– Якщо ти така відважна, то вийди сама.
Виглянула стара з хати і впала з переляку. Насилу прийшла до пам яті. Дивуються дід з бабою: що воно означає? «Треба дізнатися, що то за диво таке,– радяться вони між собою,– Ми вже своє прожили на цьому світі, та коли щось погане станеться з нашим сином!.. Треба довідатись, на добро чи на зло такий знак».
Довгенько торгувалися старі, кому вийти ж подивитися. Зрештою вийшли обоє разом. Дивляться – аж те дивовижне
сяйво від сорока верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом, від сорока килимів, оздоблених перлами і діамантами. Побачили це старий із старою – мало не заплакали з радості.
Будить старий сина:
– Ти коли-небудь бачив таке?
Усміхнувся юнак:
– Одведіть їх до хана, батьку. Цього вистачить на те, щоб сім разів заповнити його казну. Так і скажіть пихатому ханові: «Який же ти хан, якщо для такого дріб’язку твоя казна замала? Тоді складай усе просто у дворі». Розсердиться хан і скаже: «Забирай назад!»
А ви не погоджуйтесь. «Хай лишається, – скажіть йому.–
Пригодиться тобі ще борги платити. То віддаєш свою дочку за мого сина чи ні?» Запитайте його і повертайте назад.
Під їхав старий до ханового двору, відпустив тих сорок дівчат і сорок джигітів, а сам привів верблюдів до хана.
– Забирай калим за доньку, хане.
Справді, всі скарби не вмістилися в хановій скарбниці. Тоді й каже йому старии:
– Який же ти хан, коли для такого дріб’язку твоя казна замала? Складай усе просто в дворі.
Образився хан, закричав на старого:
– Забирай назад!
– Е ні. Нехай залишається. Пригодиться тобі ще борги платити. Кажи мені прямо, віддаєш дочку за мого сина чи ні?
Не знає хан, що й казати старому. Питає він першого візира, свою праву руку:
– Як же мені цього діда спекатися?
– Скажіть йому: «Гаразд, хай приїде жених. Хочемо подивитись на нього. Якщо сподобається жених – віддам за нього свою дочку. Якщо не сподобається – і ти, і він накладете головою», – радить ханові перший візир.
Хан так і вчинив:
– Хай через три дні приїде жених,– каже хан старому.– Сподобається – віддам за нього дочку, не сподобається – злетить голова з пліч і в нього, і в тебе.
Смутний повернувся дід назад. Через два дні питає його юнак:
– Батьку, що вам сказав хан?
– Через три дні ти повинен приїхати до нього. Хан спершу хоче тебе побачити, а тоді вже дасть відповідь.
– Гаразд,– сказав юнак і пішов собі спати. Десь уночі прокинувся він, дістав чарівний ножик і наказав йому так: –
Уранці хай з’являться біля мене сорок ставних джигітів. Хай чекає на мене біля конов’язі мій вороний скакун з зірочкою на лобі, а з ним ще сорок скакунів, схожих на нього так, як схожі між собою зайці. Хай сорок джигітів будуть як дві краплі води схожими на мене. Нехай вбрання всіх вершників і їхні коні будуть з одного боку білими, а з другого – чорними.
Сказав юнак це й знову заснув. А вранці, коли прокинувся, наказ його було виконано.
– Що ж мені сказати ханові? – питає в сина старий.
– Поїдьте до хана й оголосіть: «Жених їде, виходьте жениха дивитися!»
Старий осідлав кобилу й поскакав до хана.
– Жених їде! Виходьте жениха дивитися! – оголосив він.
Хан наказав своїм візирам:
– Виведіть на вулицю якнайбільше людей, поставте їх по обидва боки, хай добре придивляються до жениха.
Вийшли люди, чекають…
Сонце вже хилилось на захід, коли вулицею промчали сорок джигітів на чолі з женихом. Коли вершники зникли з очей, люди загомоніли:
– Ви бачили жениха? – питають одне одного.
– Бачили,– кажуть одні.– Він проїхав у чорному вбранні верхи на вороному коні, а за ним сорок джигітів у чорному одязі.
– Та що ви кажете! – заперечують інші.– Він їхав у білому вбранні верхи на білому коні, а за ним сорок джигітів у білому одязі на білих конях.
Суперечки змінилися сутичками – візири насилу припинили бійку. А старий і каже ханові:
– Що ж, хане, жениха ти бачив. Кажи тепер – віддаєш дочку?
Хан не знає вже, що й казати. А візир йому радить:
– Скажіть йому так: «У твою злиденну халупу я дочки не віддам». Загадайте йому за п’ять днів побудувати такий палац, як у вас. Не збудує – звеліть стратити. На цей раз старому не уникнути лиха».
Хан так і сказав дідові:
– Якщо збудуєш такий, як у мене, палац, я віддам свою дочку за твого сина. Даю тобі строку рівно п’ять днів. Не встигнеш – не те що невістки, а й білого світу не побачиш.
Повернувся старий додому. На четвертий день питає юнак:
– Батьку, що відповів хан?
– Краще б, сину, ти не питав. Хан загадав за п’ять днів побудувати такий, як у нього, палац. А не встигнемо – не жити нам.
– Не журіться, батьку,– заспокоїв юнак і пішов спати. Перед сном він дістав Джаннат^. й наказав йому:
– Завтра вранці над золотим струмком хай з’явиться дивовижний палац – такий, щоб люди, побачивши його, німіли з подиву. Ханів палац на один поверх, а мій щоб на три. В найбільшій залі нехай стоїть зливок золота завбільшки з верблюда, біля входу – завбільшки з коня.
Сказавши це, юнак ліг спати. А на ранок над золотим струмком засяяв на все місто розкішний палац. Дивувалися люди, не могли відвести очей від небаченої краси.
Знову прийшов старий до хана й питає:
– То віддаєш свою доньку за мого сина чи ні?
Ханові нічого було відповісти. Довелося віддати свою дочку прийомному синові бідняка. Так і зажили вони щасливо вдвох у чудовому палаці…
