Микола Гоголь розповів про одного петербурзького носа, що виїжджав у кареті на прогулянку.
Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:
– Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!
І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.
– Ловіть його, ловіть! – закричав синьйор.- Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!
Люди тільки посміхалися:
– Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.
Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду – хотів догнати пором, а пасажири гукали: «Наддай! Наддай!» Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не Думав чекати дивака, що спізнився.
– Почекай трохи,- гукнув йому матрос.- За півгодини відпливає інший.
Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить – пливе його ніс на розстеленому плащі.
– То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? – закричав синьйор.
Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.
– Та куди це ти подався? – гукнув синьйор.
Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.
А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.
Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.
Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.
– Та це ж ніс мого господаря! – вигукнула вона.- Дайте його мені.
– Не знаю, чий це ніс,- відповів рибалка.- Я його спіймав, я його й продаю.
– За скільки?
– На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.
– Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа
грошей,- аж триндільйон і тридцять з половиною трид-цятонів лір,- бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.
– Та чого ж ти втік? Що ж я тобі такого зробив? Ніс скоса подивився на господаря, скривився і промовив:
– Не треба було стромляти в мене своїх пальців.
