Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.
«Як залишуся тут, сконаю з голоду,- подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».
Прилетівши в село, галка побачила в одному дворі гарненьку високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.
«Добре живеться голубам,- заздро подумала галка.- Була б я голубка, то й мені гаразд би велося… А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір – та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».
Галка зразу знялася й полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула у вапно, другий і третій… А тоді полетіла до криниці, зазирнула у воду.
– Геть-чисто голубка! – радісно вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки схочу та й лишуся з ними назавжди. Матиму тепле гніздо, буду завжди вільна, схочу – полечу в гори, схочу – в поле! Житиму з голубами й горя не знатиму! З галками не буду більше водитися! Як тільки я досі жила з ними?!
Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.
Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала воло, що не могла більше й зернини ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:
– Ще ніколи не була така сита! їй-право, добре бути голубкою!
Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.
Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:
– Кра-кра-кра! Який гарний день! Кра-кра!
– Хто це? – здивувалися голуби.- Це не голубиний голос. Мабуть, чужий птах є між нами.
– Он він! – вигукнуло мале голуб’ятко, показуючи на галку.
– Що ти тут робиш? – спитала в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не вертайся сюди! Ми не приятелюємо з брехливими птахами!
– Правду кажеш! – вигукнули всі голуби.
– Нам чужинці не треба!
І присоромлену, ображену галку вигнали з голубника.
«Що ж,- подумала вона,- така моя доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у голубнику,- все-таки серед свого роду. А рід для птаха потрібніший за їжу».
Дісталася галка до лісу.
– Кра-кра-кра! – закричала здалеку до своїх родичів.- День добрий! Як чудово нині сонечко сяє, еге ж?
Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.
– Кра-кра-кра! Що воно за птах кричить по-нашому? То ж не галка,- загомоніли вони.
– Як це не галка! – обурилася та.- Ви що, з глузду з’їхали? Я така сама галка, як і ви.
– Ха-ха-ха! – зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька галка! Чи ж бачив хто галку, білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети собі, птахо, куди летіла, ми із зайдами не водимось! Лети на свою половину лісу, а тут здавна жили наші батьки, діди, й ми тут господарюємо! Забирайся геть!
Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:
– Не подобалося тобі жити між своїми, ділити радощі й горе, зреклася свого, полетіла шукати кращого… Захотіла неправдою жити, тож тепер і май: чужі вигнали й свої відцуралися. І слушно вчинили – сама у всьому винна.
Отак завжди буває: хто свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають.
