Жив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати.
Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав’ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся.
– Поможи мені трохи,- просить віслюк коня,- не можу далі нести вантаж.
– Як же я тобі поможу?
– Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести.
– Ти що, здурів? – відповідає кінь.- Адже я й так нав’ючений.
– Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.
– Ні, не візьму.
– Прошу, зроби мені таку ласку.
– Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав.
Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою.
Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести.
– Що тобі сталося, віслюче? – спитав співчутливо.
– Та хіба не бачиш, що він хворий? – сказав, підходячи, сусіда.
– Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити?
– Заведемо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір’я.
– Ходімо!
Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі.
– Еге, стривай-но, друже мій! – гукнув господар.- Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе – ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна.
Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю.
– Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую.
А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова:
– О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!
