Правився якось кочовик із верблюдом у далеке селище. Сонце пекло немилосердно, бідолаха вмивався потом і геть засапався.
– Потерпи трохи,- каже верблюд,- ось дістанемось оази, сядеш у холодочку та й спочинеш. Дивись на мене – я ж не нарікаю на спеку! А на мені ще й нав’ючено стільки!
– Правда твоя,- зітхнув кочовик,- тільки ходімо швидше. Довго простували вони рівниною, аж ось добулися до гори – її треба було подолати, щоб досягти оази.
Важко підійматися в таку спеку, тож кочовик ступав угору смутний-пресмутний. Але як вибралися на вершину й почали спускатися – повеселішав.
– Таки вилізли! А спускатися куди легше, хіба ж ні?
Верблюд мовчав. Кочовик озирнувся.
– Хіба ж ні? – перепитав.- Тобі що більше до вподоби: дертися на гору чи спускатися з гори?
– Я залюбки пройшов би іншою дорогою – довшою, але рівною. Чому ти про неї забув?
