Погожого дня один чабан вигнав із печери своїх кіз пастися. Вже багато років жив він на високій полонині, не залишаючи її навіть узимку. За житло йому правила велика печера. У ній він тримав і кіз.
Отже, того дня чабан погнав стадо через вершину гори на протилежний схил і там пустив пастися. Аж раптом він побачив ще якихось кіз – вони паслися поміж деревами. З першого погляду чабан розпізнав їх.
– Дикі кози! – схвильовано скрикнув він.- Як би це мені прилучити їх до мого стада?
І рушив униз, підкрадаючись до кіз. Але що це? Дикі кози, побачивши чабана зі стадом, замість того, щоб кинутись навтьоки, попрямували просто до свійських і невдовзі змішалися з ними. Немовби вони тільки й шукали собі цього товариства!
Вражений чабан спершу не повірив своїм очам. Та коли впевнився, що це не сон, то аж затанцював з радості. І, дивлячись, як дикі й свійські кози мирно пасуться в одному стаді, задоволено подумав:
«Ох, який же сьогодні щасливий день! В одну мить я став заможним, не поворухнувши й пальцем. Диких кіз багато, утричі більше, ніж моїх власних. Тепер я нароблю сиру, настрижу цілу гору шерсті й продам на ярмарку!»
Він сміявся й співав і так весело грав на сопілці, як ніколи досі.
Увечері чабан загнав своє нове стадо – і свійських, і диких кіз – до печери, розпалив вогнище, поїв і ліг спати.
А коли вранці виглянув надвір, усе навколо було вкрите глибоким снігом – певно, всю ніч ішов.
Але чабан до такого звик. Кожної зими в горах випадав сніг і лежав два, а то й три місяці. Тому влітку чабан заготовляв сіно й натоптував ним заглибину в печері, а взимку годував ним кіз увесь час, поки на пасовищах лежав сніг.
– Ну, що ж, відсьогодні паші вже не буде,- пробурмотів він.- Добре, що є чим годувати кіз.
Та раптом йому спало на думку, що сіна він заготував лише для своїх кіз, і тепер, коли їх стало так багато, на всіх не вистачить.
Довго сидів він у важкій задумі, а потім вирішив:
– Не така це вже й скрута! Своїм козам я даватиму сіна трішки, а диким багато, щоб вони були мені вдячні й назавжди залишилися в мене. Свійські кози – це свійські кози, нікуди бони не дінуться, а ось за дикими треба пильнувати!
І чабан дав свійським козам по жмутку сіна, а диким – по цілому оберемку.
Свійські кози вмить з’їли своє сіно, поглядали голодними очима на диких і час від часу повертали голови до вогнища, де сидів чабан, мовби питали:
«Що ж ти з нами робиш, хазяїне? Чим ми перед тобою завинили?»
Відтоді так було щодня. Чабан клав свійським “козам по невеличкому жмутку сіна, а диким давав по оберемку. Дикі кози наїдалися, а свійські мало не помирали з голоду.
Та нарешті настав час, коли сніги розтали. І одного дня чабан весело погнав кіз на пасовище. Кози, радісно мекаючи, жваво підіймалися вгору, підхоплюючи на ходу зелені билинки. Незабаром стадо дісталося вершини гори.
І тут дикі кози раптом відділилися й подалися схилом зовсім не в той бік, куди гнав їх чабан.
– Еге-ге, що це ви робите? Куди ви? – закричав чабан.
– Ми залишаємо тебе! – в один голос відповіли дикі кози.
– Залишаєте? І куди ж ви підете?
– А туди, де жили й раніше.
Але ж вони були так потрібні чабанові!
– Чекайте! Чекайте! Хіба ж ви не провели стільки часу з нами? Хіба ж ми не прожили разом усю зиму?
– Прожили, та що з того? Тепер повертаємося до своїх місць.
І кози почали спускатися схилом.
– Безсоромні! – гнівно вигукнув тоді чабан.- Оце така ваша дяка за те, що я стільки часу годував вас, відривав корм від своїх кіз, аби дати вам! Та де це чувано таку невдячність! Поки я вам був потрібен, ви жили в мене, а як став непотрібен, то йдете геть! Залишаєте мене, хоч я дбав про вас у тисячу разів краще, ніж про своїх власних.
Дикі кози, почувши ці слова, зупинились і обернулися назад. А цап, їхній вожак, сказав:
– Саме тому ми й покидаємо тебе. Бо ти вирішив доглядати нас, приблуд, краще, ніж своїх власних кіз, які живуть у тебе вже давно і яких ти мав би любити дужче, ніж нас. Якби ми залишилися в тебе, а потім з’явилися ще якісь дикі кози, то ти дбав би вже не про нас, а про них. Тобі подобаються все нові й нові друзі, і ти віддаєш їм перевагу перед давніми. Але нам такі друзі не потрібні! Бувай здоровий!
І дикі кози подалися схилом униз – тільки чабан і бачив їх.
