Якось у жнива один хлопчик пішов на лан. Був полудень, пекло сонце, а хлопчик жваво й весело йшов полем, що золотилося пшеницею. Невдовзі він дістався великої річки і, побачивши воду, захоплено вигукнув:
– Як добре! Зараз я освіжуся!
Миттю роздягшись, він з розгону шубовснув У річку. Та місце для купання хлопчик вибрав невдале. Там було дуже глибоко, течія швидка, вона враз підхопила його, закрутила й понесла.
Бідолашний малий з ляку геть розгубився. Він щосили замолотив руками й ногами по воді, щоб утриматися на поверхні, і розпачливо закричав:
– Рятуйте! Тону! Рятуйте!
На щастя, в цей час неподалік проходив подорожній. Він почув голос хлопчика.
«Хтось потрапив у біду!» – подумав він і, прибігши до річки, побачив хлопчика, який відчайдушно бовтався у воді.
– Гей, хлопче! – крикнув подорожній.- Чи ти не знав, що тут сильна течія? Що тут може затягти навіть дорослого, не те що такого пуцьвірінка, як ти? Ну, чим ти думав? Захотілося скупатися, то ти одразу – плюх!- пірнув у воду, забувши про все на світі! Невже ж ти не подумав про свою бідолашну матір? А батько твій…
– Ти мені спершу допоможи вилізти! – перебив його хлопчик.- Урятуй мене, чоловіче, бо ще трохи – й мені кінець! А коли витягнеш мене, коли я стану на землю, тоді вже й виказуй. Тоді лай мене, скільки хочеш, і давай поради! А зараз дай мені за щось ухопитися. Це буде цінніше за всі слова на світі!
