Одного ранку бігла лісом лисиця – несла до своєї нори велику курку. Дорогою їй зустрівся журавель.
– Добридень, лисичко,- привітався він.
Чудова в тебе курка! Товста, жирна – добра буде юшка!
– Оце ж я й думаю зварити юшку! – сказала лисиця.
У журавля аж слина потекла.
– Такої юшки скуштуєш,- мовив він,- вік згадуватимеш!
– То чом би тобі не прийти до мене? Разом поїмо,- люб’язно запропонувала лисиця.
– А що! З охотою!
– Тоді я чекаю тебе в обід. Знаєш, де я живу?
– Знаю, знаю. Щиро дякую.
Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:
– Це ж треба бути такою дурною! З якого це дива я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа? Чого це я маю з кимось ділитися, коли мені пощастило? І як мені таке навернулося на язик?
Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила курку варитися. Невдовзі юшка була готова – така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила стіл, поставила на нього квіти й стала чекати гостя.
Опівдні журавель прийшов. І так йому хотілося їсти! У нього аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.
Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в неї юшки й поставила на стіл.
– Сідай, любий журавлику, призволяйся,- сказала вона.
Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.
А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася від задоволення.
– Смачна юшка! Чому ти не їси?
– Тая їм,- відповів бідолашний журавель. Невдовзі лисиця виїла всю юшку, облизалася
й подумала:
«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з’їла!.. І він мав що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»
А журавель вийшов з-за столу і сказав:
– Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти до мене обідати. Завтра можеш прийти?
– Можу,- відповіла лисиця.- 3 радістю прийду.
І наступного дня пішла вона до журавля. А той гарно прибрав своє житло й накрив стіл. Посеред столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний дух.
– Ласкаво прошу, люба лисичко! – радісно вигукнув журавель.- Сідай скуштуй і ти моєї юшки!
Лисиця побачила глечик і розгубилась. «Ох, як же мені упхати в нього мордочку?..- подумала вона.- Я ж не зможу з’їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот і з’їв.
– І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? – запитав він.
– Чудова,- відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.
– їж, їж сміливо,- припрошував журавель.- Обом вистачить.
– Та я їм,- сказала лисиця, ковтаючи слину.
Журавель їв собі юшку, а лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй роздратована.
«Голодна я залишилась,- думала вона, але хто винен? Моя голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»
