Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба.
– О, ще не цурається мене доля! – зраділа лисиця.- Далебі, сьогодні добре пообідаю.
Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.
Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила – вгорі висять торбинки.
«Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,- подумала лисиця.- Жаль, що високо, не можна дістати».
Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору – дістати харчу не могла.
«Треба залізти в дупло,- надумала лисиця.- Дірка саме по мені».
Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.
– У кого б іще так поживитися, як не в пастухів,- каже.- Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!
їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було Джерела.
Напхалася вона по зав’язку та й усміхнулася.
– Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати!
Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі – аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила:
– Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори?
Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.
А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.
– Сестро, як ти туди потрапила? – гукнула.
– Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу.
– Що ж там було?
– Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси – кепсько мені буде.
Лисиця знову зайшлася плачем.
– Не побивайся,- каже подруга,- зачекай трохи – черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш.
– Правду кажеш?
– Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було.
– А як прийдуть пастухи?
– Не бійся. Вони далеко звідсіля – я їх бачила.
– Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.
– Та звідки тобі було знати, що я пробігати-му поблизу? З’їла – на здоров’я.
– Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду.
Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі.
Знічев’я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла.
«Ще рано»,- подумала вона.
Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу.
– Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо!
