Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці поклали: нехай кожен покаже, на що він здатен. Хто зробить щось найкраще – того й оберуть царем.
Посідали всі кружка, залишивши на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки.
Перший вийшов могутній лев і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів.
Потім виступив слон із стовбуром величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір’їну підняв деревину й поклав собі на спину, а потім жбурнув далеко геть.
За ним вийшов тигр. Примірився – і одним стрибком перескочив галявину.
Показав себе й заєць – так прудко помчав колом, що не встигли звірі змигнути оком, як він уже тричі оббіг галявину.
Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід під галявиною. Віслюк похвалився своїм голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці.
Останньою вийшла мавпа й затанцювала так кумедно, що всі зареготали. Всі звірі – великі та малі, дужі та слабкі – аж качалися, аж за животи бралися. V,
Сміялися довго – поки мавпа покинула танцювати. А тоді Зусібіч загукали:
– Мавпа! Мавпа – ось наш цар!
– Іншого царя не треба!
Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні – лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала:
– Чи ви при своєму глуздові? Мавпа – цар?! Та хто вона за одна та мавпа? Тільки й уміє, що блазнювати та гризти горіхи. А чи годна вона звитяжно воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад? Ні. Чи годна розпізнати потаємних ворогів і дати їм такого перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні! Чи вміє вона красно говорити? Ні, де там! То що ж вона тоді вміє? У танцях вихилятися та люд потішати? Де ж пак – які заслуги!
І, глянувши на мавпу, лисиця докинула:
– Диви, як набундючилася! Було б чого! Та раптом очі лисиці спалахнули, і в них
майнула лукава усмішка.
– Ну, зажди, я тобі зараз утну! Відійшла лисиця далеченько й спинилася під високим деревом. Ще коли бігла на галявину, бачила там пастку, а в ній шматок м’яса. Лисиця скрушно похитала головою:
– Якийсь бідолаха попадеться туди! Тепер підбігла вона до дерева, глянула -м’ясо на місці. Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі.
– Ану розступіться, дайте дорогу! І я хочу привітати царя!
Звірі розступилися.
– Хай живе наш цар! – закричала лисиця й тричі вклонилася мавпі.- Хай живе царська корона – наша честь і гордість! Щасливого царювання тобі, твоїм дітям, онукам і всьому твоєму родові довіку.
І, повернувшись до звірів, солоденько мовила:
– Ви обрали справжнього царя.
– Красно дякую,- відповіла мавпа, скривившися так кумедно, що звірі засміялися.
Лисиця подумки зауважила: «Стривайте лишень – зараз ще не так реготатимете».
– Царю мій,- провадила далі вголос,- я давно мріяла зробити тобі подарунок. Але я бідна лисиця і не маю нічого, гідного твоєї величі. Та сьогодні мені пощастило – я знайшла в лісі скарб. Тож прийми його від мене, бо тільки царям належить володіти скарбами.
– Який скарб? – спитала мавпа.
– Ходімо, царю мій, я покажу.
– Ходімо,- радо згодилась мавпа та й подалася за лисицею.
– Ану ж бо й ми глянемо,- сказав котрийсь із звірів.
– Ходімо всі! Ходімо!
І всі посунули слідом за мавпою. Незабаром лисиця спинилася й, показавши мавпі на м’ясо в пастці, мовила:
– Скарб там, царю мій! Візьми-но його сам. Мавпа, простягши руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й пастка защепнулася.
– Гей, лисице, тут тільки шматок м’яса! Це такий скарб? Ану відчини мені, я хочу вийти! – жалібно загукала мавпа.
– Стривай, пані мавпо,- сказала лисиця, забачивши на стежці звірів.- Зажди трохи, вийдеш.
Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу:
– Бачите, якого царя ви обрали? Пишайтеся тепер ним!
Звірі оточили пастку. Дивляться – а там мавпа, зіщулена й жалюгідна.
– Що сталося? – питають здивовані звірі.- Як вона туди влізла? Де скарб?
– Спитайте її! – переможно засміялася лисиця.- А скарб – то шматок м’яса! Пані мавпа кинулась у воду, не спитавши броду. От і вскочила в халепу. І цього недоумка, любі мої, ви обрали царем? Чого ж мовчите?
Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк:
– Правду лисиця каже!
– Авжеж, правду! – підхопили всі.- Ніяк не випадає мавпі царювати!
– Тож скиньмо її з престолу! – вигукнула лисиця.- Бо інакше весь світ з нас глузуватиме!
– Мудро каже лисиця… Та спершу визволимо мавпу з пастки. А потім оберемо нового царя!
– Чудово! – зраділа лисиця.- Нарешті я чую голос розуму.
Отож випустили звірі мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині – обирати нового царя.
Вийшла на середину лисиця й сказала:
– Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа не винна. Що вона вміла – те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали царем блазня, не подумавши, до якого лиха він може вас довести.
