У великому старому будинку було багато мишей. Водилися вони і в кімнатах, і в коморі, і на подвір’ї. Але в господі не бракувало й котів. Миші дуже їх боялися. Воно й зрозуміло: адже коти й миші – зроду-віку запеклі вороги.
В битвах з котами миші завжди зазнавали поразки і потім потерпали з ганьби.
– Чого ми такі безталанні? – зажурилися якось вони.- Коти, звісно, дужчі за нас, але нас більше, тож ми повинні перемагати.
– Нам бракує мудрих проводирів! – вихопилася якась миша.
– Що ж воно буде далі? – зітхнула інша.- В мене п’ятеро діток, як уберегти їх од лиха?
Ще інша звелася на задні лапки, відкашлялась і рішуче мовила:
– Нам треба обрати проводирів-полководців! Найрозумніших, найсміливіших! Що вони скажуть – те й робитимемо!
– Мудра твоя рада! Оберімо полководців! – підхопила вся мишача громада.
Миші не гаючись обрали з-поміж себе десятеро полководців. Ті просто нетямилися з радощів. Та й було чого. Адже полководці – то не простий люд!
Десятеро обранців навіть спати полягали окремо. Та сон од них тікав. Походжаючи з кутка в куток, вони мріяли, як перемагатимуть котів.
Аж раптом .один полководець каже:
– Овва! Ми забули про важливу річ!
– Про яку?
– В нас немає відзнак, котрі б свідчили, що ми полководці.
– А й справді? Що ж його робити?
– Що робити, що робити! Почепити відзнаки – та й край! – обізвався котрийсь.
– Розумно кажеш! – зраділи всі.
Довго вони думали-гадали, аж поки врешті надумали: зробити великі гарні роги й припасувати їх до голів, щоби решта мишей пізнавали своїх полководців.
Як сказали, так і зробили. Назавтра десятеро полководців почепили на голови напрочуд гарні роги.
Але попри ці почесні відзнаки, мишача армія була вщент розбита в першому ж бою, і бідолашне військо ледве втекло від котів. Вояки один по одному шмигали у вузенькі нори і всі врятувалися. Полководці й собі кинулися до нір, але гіллясті роги не пролазили в них. І коти забрали мишей-полководців у полон.
А яка доля чекає на котячих бранців – ви самі знаєте.
