На зеленій галявині посеред лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві.
Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві й жалібно стогнав.
Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:
– Ти що, занедужав, сусіде?
– Ох,- відказує олень,- болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити.
– Бажаю тобі якнайшвидше одужати!
– Дякую,- мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині
зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала: все одно олень не їстиме – чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох корів-сусідок.
– Добрий день, чули новину?
– Яку?
– Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне.
– Ой лишенько! – жалісно вигукнули корови.- Треба піти навідати його.
– Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя.
– Як здоров’ячко, любий сусіде? – питають.
– Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.
Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної:
– Глянь лиш, яка зелена соковита трава!
– Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати…
– Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву – ох і смачна ж! Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали.
– Куди це ви так квапитеся? – питають корови.
– Таж олень занедужав, ідемо навідати,- відповідають ті.
– Ідіть, ми саме від нього вертаємось.
Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.
– Чи не поскубти травички? – каже віслюк.- Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно.
– Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому.
На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров’я, а коли пішли: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.
На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся – не міг намацати ні травинки.
«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись-інде; невже конати з голоду?»
На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася:
– Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.
