Голодний вовк крутився запопадливо коло селянських загород, щоби міг дечим поживитися, але якось не щастило йому. Нараз почув, що в одній придорожній хаті хтось вимовив його ім’я. Зацікавлений тим вовк станув під вікном і почав наслухувати. У хаті плакала дитина, а мати, щоби втихомирити її, сказала:
— Як не будеш чемна, то зараз прийде вовк і тебе з’їсть!
— А де є той вовк? — спитала дитина, втихаючи.
— Вовк стоїть під вікном і лиш жде, коли я викину тебе на двір! — відповіла мати.
Коли це почув вовк — то аж облизався з радости на згадку доброго пиру.
— Ну, ну, я вже пожду! — сказав він до себе.
Дитина зміркувала біду і перестала плакати.
Вона стала прилещуватися до матері й приобіцяла, що вже буде чемна. Мати попестила тоді дитину й сказала:
— От, бачиш, тепер уже вовк не з’їсть тебе, а коли б прийшов сюди — то дістав би від мене загрібачем по голові.
— Но, но! Покажися лиш тут, вовче, то побачиш, як ми тебе почастуємо…
Розлютився вовк на такий оборот справи і, давши ногам знати, муркотів невдоволений крізь зуби:
ЖДАВ ДІД НА ПИРІГ —
ТА Й БЕЗ ВЕЧЕРІ СПАТИ ЛІГ!
