Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й виноградники, багато будинків, але жив самотньо. І над усе на світі любив гроші.
Одного разу, обійшовши свої володіння, він подумав:
– Розкидане моє багатство по всіх усюдах, не можу його оком обняти, то й радості з нього не маю. От коли б замість цього господарства було в мене золото, я б його тримав завжди при собі, тоді б уже мої очі натішилися.
Та й продав чоловік всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув у скриню і почувся щасливим. Відтоді щоранку, вставши з постелі, і щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.
Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий чоловік з постелі й кинувся до скрині. Побачивши блиск важкого зливка, заспокоївся. А скоро подумав:
« Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть у мене скарб. Треба його сховати десь-інде, безпечніше, де ні руки людські не дістануть, ні око не вздрить… Але де?»
Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища до порога. Нараз очі йому спалахнули.
– В саду! – прошепотів.- Там надійніше! Там ніхто не здогадається шукати.
І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку під густим деревом місце, викопав яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю і розум свій, і душу.
Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.
«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і ліг спати.
Але тільки засіріло надворі – прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так і повелося: щоранку йде щасливець у сад і милується золотом.
Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а тоді закопав знову.
«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»
Вночі переліз він через огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.
А вранці багатій розгріб яму – нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи – нема. Глибше розкопав – нічогісінько! Немов скарб став незримий!
– Ой лишенько! – вигукнув.- Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в той зливок, і ось маєш! Пропало все! Що ж тепер мені буде?
Та й заплакав, заголосив із розпуки.
Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.
«Що б то могло старому статися? Дай-но подивлюся».
Зайшов у сад, побачив хазяїна й питає:
– Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?
– Ох,- відповідає той,- не питай. Украли моє золото, що я тут сховав. Те золото, до якого я приходив щоранку, діставав з землі й тішив ним своє серце. Ой, пропало моє золото… Що тепер мені буде? Не жити мені, як його не бачитиму. -**
Та й знову заридав-заголосив.
– Не плач і не сумуй, друже,- сказав сусід.- Бо хоч і мав ти золото, насправді не мав нічого. Ніякої користі воно тобі не давало. Тільки б дивився та дивився… То візьми якийсь камінь, поклади в яму і скажи собі, що то золото. І буде тобі добре, як перше.
