Якось пробігав собака повз ятки з м’ясом. Різник саме пішов до криниці напитися води. Собака, побачивши, що різника нема, скочив до ятки, вхопив м’ясо, шаснув на вулицю й невдовзі був за селом.
«Перейду річку,- думає,- сяду на леваді та й попоїм. Там ніхто не заважатиме».
Мчав стрімголов, аж поки дістався річки. А побачивши, що ніхто за ним не женеться, стишив біг. Незабаром уже брався кладкою на той берег. На середині кладки глянув у воду – і враз зупинився.
Річка була тиха та спокійна, у воді відбивалося все, як у дзеркалі. І собака побачив там пса, багато більшого за нього, із здоровенним шматком м’яса в зубах.
«О,- подумав собака,- то, напевне, теляче стегно, бо воно вдвічі більше за те, що в мене! Коли б я його мав – половину з’їв би, а решту закопав у землю на запас. А цього шматка, що я поцупив, ледве на сьогодні стане. Жаль!»
І вже собака рушив був далі, але знов спинився.
«А що, як пірнути та й забрати? Хай навіть той пес більший за мене, але ж я заскочу його зненацька; він перелякається і відпустить м’ясо. Я схоплю і втечу».
Не гаючи часу, кинув собака своє м’ясо у воду, а сам шубовснув якраз туди, де був собака з багатою поживою.
Борсався, борсався, пірнав, пірнав – але ні собаки, ні м’яса нема й сліду.
Розчарований, поплив собака до берега.
– Утік од мене,- бурмотів він.- Побачив, Що я стрибнув у воду, то й дременув. Щастить же йому!
– Про кого мову ведеш, собако? – спитала сорока, що сиділа неподалік на дереві.
– Та про того пса з телячим стегном у зубах. Чи ти не помітила, куди він побіг?
Сорока зайшлася сміхом.
– А, здоров би ти був, який же ти недотепа!
– Чом це я недотепа?
– Бо там не було ніякого пса з телячим стегном. То ти сам одбивався у воді, мов у дзеркалі.
– Та невже?
– Отож-то й є. Ти бачив себе самого в річці.
– А ти не брешеш?
– Не віриш – подивися ще раз.
Собака нахилився з берега й знову побачив у воді пса.
– Ну, а тепер гавкни: побачиш, що й той гавкне… То второпав нарешті? Це твоє відображення.
Собака послухався сороки; невдовзі він прибіг назад, підібгавши хвоста.
– Правда твоя, сороко,- каже.- Марно втратив я м’ясо!
– Журись не журись,- відповіла скрекотуха,- а коли зазіхнеш на чуже, то втратиш і своє. Так тобі й треба.
