Бродив якось віл темним лісом, шукаючи паші. Аж раптом з гущавини вискочив лев і кинувся до нього. Бідолашний віл дременув щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг лев його схопити.
А той мчав, як навіжений. Коли це впала йому в око печера, що ховалася в густих заростях.
«Якщо я в неї влізу,- подумав віл,- то я врятований. Спробую щастя».
Підбіг до печери й пропхався всередину. Вона була простора* тільки вхід тісний. Але жив у ній цап. Як побачив він переляканого вола, що й досі трусився, грізно закричав:
– Чого тобі треба в моїй печері?
Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.
– Ти чуєш чи ні?- не вгавав цап.- Чому зайшов, не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди – зась! Забирайся геть, та мерщій!
Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти? Скажеш – сварка може спалахнути, лев почує- адже він десь поблизу шастає. Тож і мовчав віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.
– Як не вийдеш сам, то я тебе вижену!
Та й ну штрикати вола рогами! А той і не ворухнеться. Стоїть та дослухається, що надворі діється. А бородань своєї править:
– Геть з моєї печери!
Урвався волові терпець, повернувся він до цапа, подивився, подивився та й каже:
– Чи не забрав ти собі в голову, цапе, що це я тебе так налякався? Ба ні! За мною гнався лев – ось кого я боюся! Та хай він тільки звідси піде, отоді взнаєш, що таке цап, а що – віл. Зрозумів, цапе?
