Якось запріг селянин волів, навантажив воза пшеницею та й повіз до міста продавати.
– Не щастить нам сьогодні,- каже половий віл до чорного.- Віз важкий, та ще й під гору його тягти…
– Нічого,- відповідає чорний.- Всенький ранок у місті відпочиватимемо та й повернемось упорожні.
– Знаю,- зітхає половий,- але я за жнива так наробився, що вже геть знесилів.
– О нещасний,- відмовляє чорний,- нарікаєш і нарікаєш. А забув, що ми все літо паслися й відпочивали?
Так ішли вони собі потихеньку, аж .раптом почули позаду: рип, рип, рип…
– Чуєш? – питає половий.
– Чую. То осі риплять.
Рип, рип, рип,- рипіли осі. Рипіли на узвозах і на рівному, відповідаючи на кожен крок волів. А вони, витягши шиї, поволі тягли воза й стиха розмовляли.
Раптом половий віл зупинився:
– Це рипіння по серцю мені скромадить. Слухайте, любі,- обернувся він до осей.- Це ми тягнемо воза, а не ви. Чого ж ви волаєте? Хто почує- подумає, що лише ви працюєте… І воли поплентались далі.
– Оце нагримав на них,- каже половий,- ніби й полегшало на душі.
– Аби ж то тільки осі рипіли! – відмовляє чорний.-Є й людей, і звірів чимало, котрі вдають, що вони працюють, мучаться, дбають за все, що без них і світ перевернеться. Насправді ж вони нічого не роблять; інші працюють за них.
