Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:
– Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!
Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:
– Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там…
Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.
– Як би заманити сюди кізку? – пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:
– Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.
Прокашлявся вовк, аби пом’якшав голос, і гукнув солоденько:
– День добрий, біленька кізко!
– День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.
– А чого це ти пасешся над бескеттям? – удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?
– О, тут такі смачні гілочки
– Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила
– Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.
– Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! – вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?
– І на горі є виноград,- сміється кізка, – скільки хочеш!
– Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш – спасибі мені скажеш.
Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:
– Ой вовче, вовче! Здається мені – клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?
Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.
А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.
Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.
