Серед зеленого поля було невеличке блакитне озерце. Жили в ньому дві жаби.
Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і жаби нічим не клопоталися.
Але настало таке спекотне літо, що озерце висохло,- зосталася від нього маленька калюжка.
У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.
– Довго тут не висидиш,- каже якось одна жаба.- Щодень стає жаркіше,- скоро й ця вода висохне.
– Авжеж,- відповідає друга.- Треба шукати кращого місця. Може, десь недалечко є річка чи більше озеро. Пересиділи б там спеку, а з першими дощами повернулися б сюди.
– Гаразд,- погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.
– Коли так, то й так. Уперед!
Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром бачать – колодязь.
– О! Там є вода!
Доплигали вони до колодязя, зазирнули.
– Ну й глибоко!
– А скільки води! Стрибнемо? Де ще знайдеш краще?
І перша жаба намірилася стрибнути.
– Стій, дурепо! – спинила її подруга.- А коли й тут висохне вода? Звідси вже не вилізеш – високо. Краще пошукаймо іншого місця, де ми будемо в безпеці; навіщо стрибати в першу-ліпшу яму, не думаючи, що буде по тому.
